ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Багато років тому мама Віри, коли ще була зовсім юною, провела хлопця в армію і дала клятву, що дочекається, тому що дуже його
любила. Але так сталося, що вона чекала дитину від іншого. І не тому, що розлюбила Петра, а тому що зробила по молодості
неправильний вчинок. Коли Петро повернувся додому, у Марії вже була дочка Віра. Але чоловіка не було.
Чотири роки Петро шукав собі пару, але так ні з ким і не одружився. А потім пройшла образа на Марію і вони зійшлися. Крім Віри, в
родині народилося ще двоє дітей. Марія до такої міри була вдячна Петру за те, що пробачив її невірність, що у всьому покірно слухалася.
Петро любив Марію. А ось дочку її – Віру – не міг прийняти. Пасербиця завжди була на другому плані після його рідних дітей. У
сімнадцять років вітчим відправив дівчинку в місто, влаштувавши її на взуттєву фабрику, щоб вона могла заробляти собі на життя самостійно.
Віра повторила долю матері – народила дитину сама, бо її хлопець відмовився з нею одружитися. Вітчим вказав на поріг, сказавши,
щоб грошей на утримання дитини просила у того, з ким нагуляла дочку. Мати винувато опустила голову, показавши на молодших
дітей, яких треба було годувати і взувати. Три роки Віра жила впроголодь.
І як тільки життя трохи налагодилося, вирішила залишити фабрику і піти вчитися в будівельний технікум. Перший рік було дуже важко, і
вона вирішила ще раз попросити грошей у батьків. Їй треба було на перших порах трохи грошей хоча б на продукти. Але вітчим не дав і
цієї суми, сказавши, що треба своїх дітей вчити – Вірину молодшу сестру і брата. Мати знову підтримала чоловіка.

Віра витягнула своє навчання, отримала диплом, влаштувалася в будівельну організацію. Вона виявилася толковим працівником і
незабаром її призначили начальником відділу. Тут же на підприємстві зустріла майбутнього чоловіка. Народила сина і в достатку
прожила двадцять щасливих років. Нещодавно чоловіка не стало, і Віра залишилася в трикімнатній квартирі одна.
Дочка отримала вищу освіту і живе окремо. Син поїхав вчитися у столицю. Останній раз вона бачила вітчима десять років тому, коли
їздила на похорон матері. Він був дуже засмученим і навіть не помічав Віру.
З маминих речей Віра нічого не взяла. Так їй би і не дали. Молодші брат і сестра ходили слідом, розподіляючи, кому який посуд
дістанеться. Віра взяла з сімейного альбому кілька фотографій, з тим і поїхала.
Побачити вітчима, що просить біля магазину милостиню, Віра ніяк не очікувала. Вона думала, що він так і живе в селі в своєму будинку або у когось з дітей.
– Здрастуйте Петре Васильовичу, – звернулася до нього Віра. Літній чоловік почав уважно вдивлятися в обличчя Віри, потім губи його затремтіли, очі затуманились:
– Віра?! – запитав він. Віра кивнула головою.
– Рідненька ти моя, – тихо видихнув старий, – Вірочко, як же я давно тебе не бачив! Як ти на маму стала схожа!
Віра дізналася, що будинок давно проданий і що вітчим жив спочатку у сина, а коли він привів другу дружину, то батькові місця в
квартирі не знайшлося. Дочка вдало вийшла заміж і живе в іншому регіоні. І хоч будинок у неї повна чаша, постійно говорить, що грошей немає.
Петро Васильович раніше хоч іноді навідувався до сина, а тепер і не заглядає туди, – не потрібен він ні дітям, ні внукам. Віра привела
вітчима додому, і коли він умився, запросила за стіл. Від достатку продуктів літній чоловік розгубився і навіть засоромився. Він невпевнено почав їсти, а потім раптом відклав вилку і запитав винувато:
– Вірочко, а пам’ятаєш, я тобі грошей не дав?
– Не пам’ятаю, Петре Васильовичу, – спокійно сказала Віра, – ви їжте, ми ще з вами чай будемо пити.
– Ну як же? – здивувався чоловік, – ти тоді з донькою приїжджала, говорила, що на навчання гроші потрібні.
Віра знову заперечливо похитала головою:
– Не пам’ятаю.
Вітчим опустив очі. І тут Віра підскочила і пішла в іншу кімнату.
– Ось, – сказала вона, повернувшись, і поклавши на стіл альбом з фотографіями, – дивіться Петре Васильовичу. На фотографії був
молодий вітчим з п’ятирічною Вірою на руках. А Віра тримала в руках коробку печива.
– Це ж тобі тут п’ять років! – посміхнувся вітчим, – у тебе якраз день народження був.
– Точно! А це печиво Ви мені тоді подарували: воно було зроблено у вигляді різних букв алфавіту.
– Невже пам’ятаєш? – розчулився вітчим.
– Пам’ятаю, – сказала, посміхаючись Віра. Літній чоловік закліпав очима, намагаючись не показувати сліз. Вперше за довгий час він
відчув себе вдома, де йому раді. А Віра знову відчула те почуття радості від загальних добрих спогадів, коли вітчим подарував їй в
дитинстві величезну коробку печива.
Фото ілюстративне, з вільних джерел

джерело