Віра мовчки чекала. Чекала, коли на танцях запросить, коли додому захоче проводити. І коли в армію прийшов час йти, проводжали його дві дівчини: Віра і Аня. І з жодною нічого серйозного не було. Васьк
– Гарний у тебе чоловік, Віро, – хитро мримрууючи очі, – говорила Анюта, йдучи повз двір Михайлових. Віра саме полола
траву. Сонце заливало яскравим світлом всю округу, залишаючи переливи на новенькому даху.
– Ти ба, дах який отгрохав Васька-то твій.
– Да годі тобі Кузьмівна, йди вже, вгоді вже язиком брязкати, – невдоволено бурчала Віра.
– А чого не так? Я ж хвалю.
– Так все не так! Тільки й бачите: паркан новий, дах новий, не чоловік, а скарб …
– Ха-ха-ха, – залилася сміхом моложава сорокарічна Анюта, – якщо не подобається, так ти дай іншим пожити.
Віра почервоніла, підняла над головою сапу і погрозила гострій на язик Анюті: – Ось зараз як вийду, як потягну тебе, будеш
знати, як язиком молоти.
Анюта зареготала пішла додому.
Були часи, коли Віра і Анна чекали з армії одного хлопця. І хлопцем цей був Василь. Тільки хохотушка Анна до армії любила
подражнити Ваську: то з ним, то не з ним. А Віра мовчки чекала. Чекала, коли на танцях запросить, коли додому захоче
проводити. І коли в армію прийшов час йти, проводжали його дві дівчини: Віра і Аня. І з жодною нічого серйозного не було.
Васька може і сам думав, нехай чекають, а там, куди крива виведе.
І крива вивела до весілля. Відслужив Васька, а вдома чекає його Віра, – побачила, на шиї повисла, плаче від радості. А ось
Анюта не зустрічала, – наречений у неї вже був. Васька з Віроюі восени одружився, а через рік Анюта з чоловіком
розлучилася.
У Михайлових на той час син уже народився; і як би Анюта не дивилася в Васькин бік, – чи й справді не помічав, чи то вигляд
робив, що не помічає.
Але всі двадцять років Вєрка любила чоловіка і не могла заспокоїтися, сумнівами мучилася: а раптом Васька по Анькі досі
сохне. І приводу начебто не було, а щось мучило її всередині.
А тут днями знайшла, – важко повірити в таке, – заначку. Ніколи гроші по кутах не ховати (вже Віра то все знпйде, все
перевірить, – нічого такого за чоловіком не значилося). І раптом заначка, та ще новенькими купюрами. Навіщо?
Віра сіла на стілець, опустивши руки на коліна, і сиділа так хвилин десять, розмірковуючи, навіщо це чоловікові знадобилося
гроші від неї приховувати. Рибалку чоловік любить, так на те гроші вона не шкодувала, – вже в цьому ніколи не відмовляла,
ну хіба що років десять тому скандал учинила через вудки дорогущі.
Ну, так якщо ця вудка як дорога побутова техніка коштує, – як тут не обуритися. А так завжди мирно було.
І ось тепер заначка, – навіщо і для чого. А може для когось? Віра уявила Анька, яка хіхікає, приймаючу гроші від її законного
чоловіка.
«Ох, відправити б на місяць цю Анька, – зітхала Віра, – точно легше б жилося».
Вона вже думала про те, як розмову почати про заначку, як сказати, щоб вивести його на чисту воду. Причин серйозних
ховати заначку вона не бачила, – дітям завжди все разом купували, радячись; день народження у Віри вже минув, – так що
незрозуміло, навіщо відкладає.
Віра, гуркочучи порожніми відрами, пішла в город копати картоплю. – І де його дідько носить, – бурчала вона, – підкопувати
хто буде?
Васька з’явився хвилин через п’ять, поглядаючи в бік дружини і посміхаючись у вуса. Посмішку цю Віра знала: якщо так
посміхається, значить щось задумав.
– Ну, де тебе носить? – крикнула вона. – підкопуй, давай.
– Гайда в хату, покажу щочогось, – посміхнувся Васька, встромивши в землю лопату.
– Робити тобі нічого? Чого це я піду, тільки в город вийшли, погода як на замовлення, – копай собі давай.
– Ну так підеш чи ні?
– Чого я там забула?
– Ну як знаєш! – Васька розвернувся і розмахуючи ручищами, пішов з городу.
– Зовсім з глузду з’їхав, – подумала дружина.
А через хвилину ахнула: Васька йшов в город в гумових чоботях в робочому одязі і з величезним букетом квітів, яких в селі
днем з вогнем не знайдеш, – з району віз. Були в цьому букеті різні квіти, незвичні для сільських квітників.
– Ну, дружино, з річницею весілля тебе! – сказав Васька, дивлячись на здивовану Віру, яка все кліпала очима. – Забула чи що?
Ми ж двадцять років тому одружилися.
– Забула, точно забула, – розгублено сказала Віра, – ти ж ніколи не згадував, а тут раптом згадав.
В будинку Васька дістав гроші, – ті самі купюри і подав дружині: – Не знаю, чого тобі купити, незвик я подарунки самостійно
вибирати, так що сама щось вибери.
Серце у Віри готове було вискочити з грудей, – і незвично, і дивно і раптом … стало підозріло.
– А чого це ти раптом розщедрився? – підозріло запитала вона. – Може, наколобродив де, а тепер сліди заначкою замітаєш?
– Тьху-ти! – не витримав Васька. – Все зіпсувала! Які сліди, чого ти мелеш?
– Ага! Анька досі на тебе задивляється … – Віра кинула квіти на стіл і заплакала.
