ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Протягом минулого року проведено декілька групових фотовиставок в Луцьку та Рівному, яскраві персональні арт-проекти молодих спілчан Володимира Стахіва і Вадима Павлосюка привернули увагу фахівців і шанувальників художньої світлини.

Про індивідуальну творчість і співпрацю мистців у професійній спільноті, пріоритети лідера та мотиви молоді на шляху до національного визнання ІА Волинські новини розмовляло з головою Волинського осередку НСФУ Євгенієм Боярчуком.

Коротке резюме: Євгеній Боярчук народився в Луцьку. Навчався в Московському університеті мистецтв (ЗНУМ) за спеціальністю «фотомайстерність». З 1992 року – член Національної спілки фотохудожників України, з 2009 року – Міжнародної федерації фотомистецтва FIAP. Автор 17 персональних виставок і багатьох міських, національних і міжнародних фотосалонів. Учасник регіональних фотоклубів «Промінь» і «Луцьк». Працює у жанрах: портрет, пейзаж, ню, репортаж, реклама.

Розкажіть про свій перший досвід фотознімка та радість віднайденої справи всього життя. З чого все почалося?

Фотографічною справою в мене займався батько. Він був будівельником – будував мости в Україні, Росії, Дагестані,в Африці, В’єтнамі. Крім того, багато подорожував. І все це фіксував на плівку. А я був свідком, а потім і помічником. Ми разом проявляли, фіксували, чаклували в ванній кімнаті при червоному світлі. Це було цікаво. Залишився величезний батьків архів в негативах. Коли-небудь я до них доберусь. Там дуже багато є і про Луцьк. Наприклад, всі луцькі мости будувались і фотографувались моїм батьком. Він же подарував мені мій перший фотоапарат, коли мені було 10 років. Це був «Комсомолец» форматом 6х6. Він був успішно розчавлений юрбою на похоронах космонавтів Волкова, Пацаєва, Добровольського в 1971 році в Москві, де я намагався зробити свій «перший репортаж» (йдеться про першу космічну катастрофу в червні 1971 року, в якій загинули 3 радянські космонавти – прим. М.П.). Мені тоді було 11 років. Мати ледь встигла вихопити мене з натовпу. Потім, як у всіх – піонерські табори, Крим, волинські краєвиди, метелики-квіточки, фотографування друзів та гарних дівчат. Зрештою, я і зараз це роблю.

На виставках в Галереї мистецтв ваші світлини привернули увагу глядачів незвичайним поглядом на знайомі речі: запам’яталися композиції зі скляних пляшок чудернацьких форм, а також позаземні ландшафти, віднайдені вашою камерою десь-таки на Землі, у фотосерії «Кін Дза Дза». В яких жанрах вам експериментувати найцікавіше?

В епоху аналогової фотографії я багато експериментував на стадії проявки-друку. Всі методи перепробував: ізогелія, ФДП (фільтрація деталей проявленням – прим. М.П.), колаж, барельєф, соляризація, навіть – фотограма. Скільки витрачалось часу, хімії, фотопаперу, щоби отримати один гарний відбиток! Він був неповторний. З появою цифрових технологій всі ці «фокуси» втратили сенс. На перше місце стали сюжет та композиція. А також головний козир фотографії – її правдивість, документальність. Навкруги стільки дивного і цікавого! Головне – це побачити. Бачити – це найцінніше, чого вчить фотографія.

А ви носите камеру з собою, аби не пропустити якоїсь яскравої миті?

Ні, такої звички немає. Коли я фотографую, то повинен на цьому зосередитись. Ніщо не повинно відволікати. В цей моменті я живу цим. Якщо ж я іду заплатити за квартиру, в мене є фотоапарат і я бачу цікавий сюжет, то, скоріш всього, пройду мимо. Завдання – не просто «клацнути», завдання – отримати гарний результат. Для цього потрібно налаштуватись на потрібну хвилю. І це не залежить від жанру фотографії – пейзаж це чи оголена натура, натюрморт чи street, портрет чи репортаж з футбольного матчу.

Кого з українських, зарубіжних фотохудожників ви постійно тримаєте в полі свого зору як орієнтир для подальшої творчої еволюції? Трапляються якісь кадри, які «впадають в око»?

Знаєте, на сьогодні так багато інформації, такий вал фотографій, що важко відстежити когось особисто. Тому, частіше, можна відзначити окремі роботи, а не авторів.

Ви є членом легендарного в минулому волинського фотоклубу «Промінь», учасниками якого були визнані волинські фотомистці Владлен Дроботько, Іван Головня, Борис Ревенко, Ірина Левчанівська, Валерій Бєлов, Марк Клейнерман, Микола Зінчук та інші. Чи є сьогодні в членів цього фотоклубу амбіція відродити його колишню славу?

Дуже багато в творчій фотографії дало мені спілкування в луцькому фотоклубі «Промінь» куди я прийшов в 1983 році. Павло Пастушенко, Стефан Банах, Борис Ревенко, Валерій Бєлов, Іван Головня – ці люди надихали своїм прикладом до творчої праці. Клубний рух за радянських часів потрібен був для спілкування, обміну фотоновинами. Експериментували з різними хімікатами, створювали нові рецепти проявників, обмінювались досвідом. Уявіть, на весь Союз був одне фотовидання –«Советское фото». Половина з нього про з’їзди та рішення партії, друга половина цензурована в суворому соцреалістичному ключі.Дуже рідко можна було натрапити на «Болгарское фото», німецький «Фотомагазин», чеський «Ревюфотографія». Інформації дуже мало. Все «варилось»в клубах. Сьогодні інтернет надає будь-яку інформацію, можливість онлайн-спілкування. Навряд чи клуби радянського формату відродяться. На сьогодні клуб – це спільнота людей, яким цікаво бути разом, які розуміють, що гуртом можна подорожувати та робити масштабні проекти.

А як зараз складається творче спілкування з давніми друзями-конкурентами з рівненського фотоклубу «Час»? Був час, коли їх дуже мотивував луцький «Промінь», а тепер вони потужно мотивують вас.

І в Рівному, і в Луцьку багато фотографів, але в Рівному багато фотографів, які працюють творчо. Там тільки фотоклубів 4 чи 5. Ви приїжджаєте до міста в будь-який час, і там на вас чекає декілька виставок. Спілкування з колегами дає стимул для подальшої роботи. За рік ми зробили дві виставки в Рівному, рівненські фотографи робили виставку в Луцьку. Але, крім Рівного, є клуби у Львові, Івано-Франківську, Одесі, Хмельницькому, Сумах та інших містах України. Були в нас проекти з польськими фотоклубами. Всі ми між собою спілкуємось на пленерах, фотофестивалях, виставках, майстер-класах.

Ви працюєте на посаді голови волинського осередку спілки фотохудожників вже рік. Яка робота поглинає найбільше ваших зусиль і часу – організаційна, кураторська чи все-таки творча?

На сьогодні моє завдання полягає в об’єднанні фотографів, які працюють творчо. Пошук однодумців – головна мета. Я ніколи не займався адміністративними питаннями, але в нас вже є активні люди, які, сподіваюсь, мені в цьому допоможуть. Для мене головне – творчість. Якщо я знайду багато молодих активних особистостей, з якими цікаво, то буду вважати, що досяг мети.

У яких публічних і персональних форматах працюють зараз спілчани? Які ви визначили для себе пріоритетними як його голова?

Попереду літо. А це подорожі, знайомства. Є в нас активні організатори пленерів. Це Вадим Павлосюк та Юрій Косюк. Вони завжди пропонують щось цікаве. Той, хто цікавиться фотографією, пам’ятає пленери «Хеловін», «На Купали», «Лісова пісня», «Весняний», «Осінній», «Дівчинка-Зима». Багато плануємо виїздів по Волині, в Карпати. Будемо брати участь в національних та міжнародних салонах. На початку літа плануємо прийняти до спілки ФХУ трьох кандидатів. Ну, а мені, як голові спілки, все це треба організувати та зібрати до купи.

Художник – це завжди яскрава індивідуальність, творче «его» якої прагне себе проявити найповніше. Як це – керувати спілкою талановитих егоцентристів? 

Ми всі друзі. В спілці всі добровільно. Тому, яка може бути ієрархія? Робимо разом. Хто не хоче, той не приймає участі.

За однією яскравою презентацією завжди стоїть багато праці від задуму до реалізації. В якій мірі члени спілки фотохудожників «включені» в загальну співдію? 

В організаційних питаннях допомагають члени спілки ФХУ Вадим Павлосюк та Володимир Стахів, кандидати Юрій Косюк та Ігор Денесюк. Якщо плануємо якесь дійство, то підключаються більшість членів і спілки і фотоклубу «Луцьк» Матеріальної вигоди ніхто не отримує, все на ентузіазмі.

А як ви почуваєтеся у командній роботі? Чи не довелося «стишити ходу» у власній творчій реалізації на користь достойної публічної спілчанської презентації? Або ж навпаки – з’явився додатковий стимул бути особливо переконливим в очах творчого колективу?

Я, як працював, так і працюю. Це моє життя. В мене можуть мінятись настрій і теми, залежно від довкілля. Але, на мене не мають впливу ані членство в спілці, ані громадське навантаження у вигляді обрання головою спілки фотохудожників Волині. Я нікому нічого не хочу доводити.

На своїй фотовиставках ви запрошуєте талановиту молодь долучатися до професійної спілки фотохудожників. Наразі не існує якихось матеріальних заохочень для членів творчих спілок, як це було в радянські часи. Якими є мотиви для вступу в спілку?

Мотивом для будь-якої творчої людини є підтвердження свого рівня майстерності. Членство в спілках, в клубах надає впевненості, що ти працюєш недарма, що ти цікавий людям. Згодом будуть інші етапи підтверджень: це і участь в національних та міжнародних салонах, і персональні виставки в Україні й за кордоном, запрошення від партнерів. Це впевненість в собі. Нарешті, коли до тебе звертається поліцейський: «Що ти тут знімаєш?», ти дістаєш посвідчення і поважно кажеш: «Я тут знімаю творчий проект».

Молода талановита людина має круту камеру, багато фотографує, відвідує тренінги по фотосправі, цікавиться творчістю майстрів.. Друзі і незнайомі глядачі захоплюються її світлинами. «Хочу в спілку фотохудожників!» - вирішує вона. Що потрібно для вступу до вашого осередку?

Насамперед, бажання, а також участь в мистецьких подіях, в виставках. Кожен кандидат має показати 15 творчих фотографій виставкового формату. Першим етапом кандидат приймається на загальних зборах місцевої організації. Другий етап – на пленумі спілки ФХУ приймальна комісія приймає остаточне рішення. І – вносити членські внески.

А спеціальна освіта необхідна професійному фотохудожнику, на вашу думку? 

Спеціальна освіта бажана в будь-якій справі. В Німеччині, наприклад, без освіти ти не отримаєш роботу. Будь-яку роботу! Навіть для того, щоб продавати хліб! В нас буває інакше. В Радянському Союзі, а зараз і в Україні фотографія була на правах «Попелюшки». Її вивчали тільки в деяких навчальних закладах театру й кіно: Московський ВДІК, Київський університет імені Карпенка-Карого… Відомі радянські та українські фотографи не мали фотоосвіти. Це були лікарі та інженери, робітники творчих спеціальностей, художники. Але всіх їх об’єднувала любов до фотографії, яка давала можливість самореалізуватись.

Як би ви пояснили різницю між художньою світлиною і спонтанною фіксацією моментів життя людині, яка робить знімки камерою свого ґаджета?

Якщо порівняти фотографа з письменником, то художня світлина – роман, повість, поема, байка і т.п., а гаджет – це записник, де записують, щоби запам’ятати.

До якого жанру фотомистецтва ви б віднесли таке модне зараз селфі? І чи відноситься це взагалі до фотомистецтва, на погляд професіонала?

Є такий жанр в мистецтві – автопортрет. Селфі – це теж автопортрет, тільки дуже спотворений. Як проект, це може бути цікаво: наприклад, руфер Мустанг, який пофарбував зірку та підняв український прапор на висотці в Москві та вдягнув віночок на монумент «Батьківщина-мати» в Києві. Ці автопортрети – скоріш за все перформанс, і це цікаво. А те, що ми бачимо в інтернеті – масовий психоз. Про яке мистецтво взагалі може бути мова?

Нещодавно ви анонсували велику групову презентацію волинських фотохудожників у Великій залі Галереї мистецтв ВО НСХУ цього року. Зберігаючи інтригу майбутньої події, скажіть загалом, чим збираєтесь вражати глядача?

Це повинна бути звітна виставка за 2018 рік. Що напрацюємо, те і покажемо.

Бажаю натхнення та визнання нашим волинським фотохудожникам у їхній творчій праці!

У Малій залі Галереї мистецтв зараз експонується звітна виставка фотохудожників Волині за 2017 рік. Запрошуємо шанувальників прекрасного переглянути представлені художні світлини та поділитися враженнями про творчий доробок спілчан.

Фото – з особистого архіву Євгенія Боярчука

Розмовляла Марія Пилипчук