Вперше свекруха до нас в гості приїхала. Усі чекали, що щось привезе, а вона нас справді здивувала
– Що ви там будете робити? А мені хто допомагатиме?
– Мамо, тобі всього 58 років, ще молода, – заспокоював неньку Дмитро.
Тож ми переїхали й жодного разу не пошкодували. Навіть в перші місяці війни залишались у столиці. Досі придбали однокімнатну квартиру на околиці міста. Підростає й наша донечка Аліна. Їй вже 4 роки. В рідне місто приїжджаємо вкрай рідко. І страшенно сумуємо, особливо за домашніми продуктами.
І ось нещодавно свекруха сказала, що хоче приїхати обстежитися нормально. Звісно, ми її підтримали. Сказали, що може зупинитися у нас і всюди відведемо.
Готувалися до приїзду Марини Іванівни дуже ретельно. Я кілька днів прибирала, купила безліч делікатесів, напекла домашніх пирогів. І не буду приховувати, ми розраховували, що вона привезе щось і нам смачненьке. І ось свекруха з’явилась на порозі з однією своєю сумкою.
– Я нічого не брала. У вас в столиці ж все є!
– Як навіть бринзи? А домашньої ковбаски? А грибочків?
Це нас шокувало, адже Марина Іванівна має невеличке господарство і часом навіть продає продукти на ринку. Дмитро не стримався, виказав своє розчарування.
– Я не можу носити торби, зрозумій! Я взагалі нічого майже не брала, вирішила, що ви дасте.
А тоді я дізналась, що вона навіть одягу собі не взяла. Довелося мені свій давати. Ні зубної щітки, ні шампуню, ні домашнього халата. Онуці такого нічого не привезла, хоча й бачить її раз на рік. Звичайно, я не могла це так залишити. Придбала їй все необхідне. Подумала, що матиме гарні спогади. Все ж це мама мого коханого чоловіка.
Але далі був ще один удар. Напередодні обстеження під час вечері Марина Іванівна заявила:
– Дмитрику, але ж ти оплатиш всі аналізи та процедури? У мене зовсім грошей нема.
Чоловік погодився, а мене вже розпирало від люті. Ну як так, їхати до столиці на обстеження, нічого не привезти, ще й гроші просити? Свекруха нам ніколи фінансово не допомагала, хоча й знала, як нам не просто. Мої батьки перші чотири роки щомісяця гроші висилали. Я не витримала:
– Послухайте, ну це вже занадто. Чим ви думали, як сюди збиралися?
– Я думала, що маю дітей, котрі подбають про свою маму!
– Ми ж не багатії, а звичайні люди, котрі багато і важко працюють. А ще й дитину мають! Хоч онуці своїй могли б щось купити.
Посварились ми страшенно. Дмитро на мене образився. Не знаю, як далі бути. Невже правда не на моєму боці?
