“Всі лаються, ображають один одного… Але вибори пройдуть, а нам далі жити. Залишаймось людьми!”
З таким закликом до українців звернулась українська поетеса Тетяна Малахова у своєму дописі.
“Зараз якесь напружене повітря… всі лаються… ображають один одного… та що там «ображають» – ненавидять і проклинають один одного! Але вибори пройдуть, а нам далі жити. Залишаймось людьми! Ми того варті.
От вам приклад. Коли моєму першому онукові був тільки рік, мої діти купили дачу – хатку в селі. Її нам продала колишня завідувачка місцевого дитячого садка, інтелігентна і неймовірно мудра жінка. Хатка була звичайна – невелика, сільська, аутентично ховалась серед яблунь і слив. Мої діти зробили в ній добрий ремонт і всі зручності. Але зовні вона дуже проста. Коли моя мама дізналася, що цю хату будував колишній головний інженер колгоспу (батько завідуючої дитячого садка), дуже здивувалась: «Чого ж така проста хата була в керівника?» На що жінка відповіла: «А йому соромно було цегляну робити! Як можна – післявоєнні роки, люди падали від голоду, жили в мазанках… Казав, що спочатку колгоспники побудують гарні будинки, а потім він»! От і стоїть наша глиняна дача серед цегляних будинків колишніх доярок і свинарок. А той головний інженер так і вмер в маленькій хаті, бо совість не дозволяла жити краще, ніж прості люди. А ще я знаю родину чорнобильців, які тридцять років стоять в черзі на квартиру. Живуть в 1-кімнатній квартирі батьки, діти і два онуки. Але з початку війни голова родини перестав ходити і відзначатися в черзі – йому соромно, бо він живий, а тисячі хлопців загинули на війні, а десятки тисяч родин захисників не мають житла і гідного життя. Йому соромно вимагати свою квартиру, на яку чекав 30 років.
Отакі у нас у нас чудові люди. Залишаймось і ми людьми! І дай Боже нам Президента, якому б було соромно, що люди живуть бідно!”
