«Втрачене» Різдво, або Історія втомленої мами. В якій впізнає себе кожна мама
Останніми днями у соцмережах батьки-інтелігенти дискутували про те, чи сприяти дитячій вірі в казку, і що потім робити зі зневіреними дітьми… Казали: «Треба казки, бо в що ж тоді вірити?». Інші заперечували: «Не забивайте дітям голови! Зараз доба ґаджетів! Ще трішки і конкуруватимемо з роботами».
Тож, любі, це не казки, а реальна історія!
Те саме і з Різдвом Христовим! Цьогоріч спіймала себе на думці про «втрачене Різдво». Я так багато запланувала на Адвент: і дитячу оповідь-вертеп написати, і ляльки пошити, щоб у Святвечір зіграти в сімейному колі «Історію спасіння», і колядки з малюками на різних мовах вивчити, і зробити з дітьми подарунки для Ісуса, а їм від Ісуса пошити вервицю з фетру, і Різдвяний торт спекти, і… Але коли усі домашні протягом двох місяців почергово і нараз захворіли, а за тиждень до Різдва молодшенький-грудничок узагалі дістав зaпалення вух, то єдине, про що я мріяла – встигнути посповідатися.
У сповідальниці відновилося друге дихання. Тож попри втому ми гуртом за декілька годинок організували повноцінну традиційну різдвяну вечерю. Навіть чотирирічний син зліпив свій перший вареник і вирізав добрий десяток пампухів.
Тож Різдвяного надвечір’я підпирали одне одного на Літургії, щоби бува не задрімати. А до Євхаристії довелося йти, несучи сплячого 16-кілограмового сина на руках. Отець, побачивши розморену сімейку, поспішив причастити нас першими. Це надихнуло мене, бо в храмі було дуже багато людей, а священику вдалося помітити нас. Це ж і Бог з нас очей не зводить!
А зустрівшись віч-на-віч з Ісусом у Таїнстві, опинилася на мить у Віфлеємській стайні. Там не було дзвонів, оленів, червоних ковпаків і шкарпеток, запаху кадила, куті чи пряників, там не було жінки у парчі чи товстенького малюка з дорослим поглядом. Там була справжня сім’я: втомлено щаслива породілля, схвильований чоловік і новонароджене дитятко з набряклими оченятами. Там була настільки нормальна атмосфера…
Просто не йнялося віри, що Бог захотів так звичайно та тихо прийти на землю. Потім вечірня трапеза та коляда. Вкладаючи молодшенького спати, незчулася як сама заснула. А ще стільки всього було заплановано… Чоловік сам помив посуд, вклав спати старшого, пішов на нічну Літургію. А я прокинулася з думкою, що своєю втомою зіпсувала родині Різдво. Адже ми не встигли разом порозмислити над різдвяною історією зі Святого Письма, щось сказати Винуватцю Свята, просто побути з Ісусом. З чим же тоді моїм дітям асоціюватиметься Різдво? З варениками, пампухами та сонною мамою? Поділилися з чоловіком переживаннями.
А він на те: «Ми маємо чудове Різдво! Як не молилися? Коляда – теж молитва! Чого тобі бракує? Феєрверків, клоунів і фонтанів з дельфінами?» Не вмію, бути тут і тепер. Відчувати мить і бути вдячною за неї. Мені завжди хочеться якось здивувати Бога. І в цій шарпанині не вмію дивуватися Богові – помічати Його дива. Не завжди Бог має приходити так, щоб я ридала від щастя чи щоби бігали мурашки по тілі. Бог не мусить мене вражати. І навіть не мусить приходити до мене.
Він хоче бути зі мною. І хоче робити це так, як йому до вподоби. На різдвяній особистій молитві здалося, що Бог звертається до мене: «Моя ти організовувачко свят, тепер пора вчитися бути приймачкою буднів».
Бог вибрав будень і мене буденну. Марія та Йосип не картали себе, що не організували палат для Месії. Вони не витрачали сили на реалізацію своїх планів, бо щосили розпізнавали та виконували Божий план, Його волю – не більше, не менше! Вони надто багато не думали про себе, бо всі їхні думки належали Ісусу. І все це надто реальне та справжнє, щоби бути казкою.
Перед новонародженим Ісусом хочеться змити увесь макіяж, усі штучні запахи, зняти всю синтетику. Вмоститися біля маленьких і рум’яних ніжок великого Бога… І встигнути розцілувати їх, випередивши біль роoзп’яття.
