З якого сміття ростуть вірші: 5 книг про книги
Колм Тойбін. Майстер. – Х.: Фабула, 2018
Епохальний роман про письменника, який перенісся з Америки до Європи у пошуках слави, грошей, розвитку власної творчості. Натомість криза середнього віку руйнує всі плани, змушує ненавидіти театр, для якого пише герой, і чекати натхнення, шукаючи його в оточуючому житті. «Коли він жив у Парижі, – згадує він свою епопею, що припала на кінець XІХ століття, – усі навколо вдивлялись у лиця інших, шукаючи прихованих свідчень, уважно дослухалися до розмов у бажанні почути найменший натяк на щось іще. У Нью-Йорку чи Бостоні такого не було, та й у Лондоні, коли він туди переїхав, теж люди дозволяли собі жити відкрито, без ніяких секретів, якщо, звичайно, не хотіли створити довкола себе атмосферу нарочитої таємничості». Набридлі зустрічі, щоденні інтриги, театральні лаштунки. Згадуються і трапляються такі уславлені імена-постаті, як Альфонс Доде, Оскар Уайльд, Натаніель Готорн, автор роману «Червона літера». У романі, крім сюжетних ходів та фабульної інтриги, не бракує роздумів героя про природу творчості, причини занепаду, власних сексуальних проблем, близьких до гомосексуалізму, а також тонкого англійського гумору. « – Я сказав племінниці, що ваша любов до Лондона перевищує любов до життя,— сказав Генрі Ґоссу. – І це – найщиріша правда,- відповів гість. – Але це не робить честі життю». Треба додати, що Книга була відзначена Дублінською літературною премією, вона увійшла в короткий список Букерівської премії, стала романом року за версією газети «Los Angeles Times», однією з десяти кращих книг року за версією газети «The New York Times».
Олександр Денисенко. Тарас. Повернення. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018
«Живе» життя, яке провадив герой цього роману на чужині, щокроку згадуючи рідну Україну та відверто глузуючи з катів, можна назвати рятівною панацеєю на пекло царської муштри. Принаймні у цьому романі саме так описана служба Шевченка – наче у революційному прориві образу поета до джерел, тобто без зайвих прикрас, але й не без правди життя, в якому траплялися різні ситуації, випадки та історії. Поет постає перед нами не патріотичною «іконою в засоплених рушниках», як писали футуристи з 1920-х років, а «живою» людиною, яка ставила водевілі в казармі, не корилася начальству, напинаючи на себе рятівну машкару дурнуватого вояка на зразок Швейка. «Першим, кого він побачив, був припнутий до стовпа колодник, який чи то ридав, чи сміявся від гуготу солдатів і танцювального шалу, – описує побачене прибулий з Петербурга офіцер Третього відділення. – По губах його текла кров, а очі насилу скошувалися на середину казарми, щоб роздивитися, як солдатня витинала гопки. Серед усіх найбільше вирізнявся Шевченко. Ще молоде обличчя контрастувало з посивілими вусами і голомозиною на півголови, а в непідробній пристрасті зачаїлася насмішка. – Этот Шевченка? – Ферт спитав Пєтрова, не обертаючись. – Этот, – відповів писар».
Анджей Стасюк. Як я став письменником. – Брустурів: Дискурсус, 2017
Так само мешкав у зовсім інакшому світі «соціалізму навпаки» автор цієї автобіографічної книжки. В його випадку навіть історія українських перекладів була якась перекручена і дивовижна, цілком в дусі відомого гасла Вєнічки Єрофєєва: «все має відбуватися повільно і неправильно». Спочатку цей польський інтурист був представлений, як місцевий краєзнавець, що наводить мости дружби між народами, виходячи собі в степу і маючи в торбині збірку Валенрода та пляшку паленки. Потім розповідалося про його зворотній рух на Схід, до Сибіру та Камчатки. А в новій книжці – зовсім початки біографії, яка склалася, як бачимо на шляху до себе, минаючи Радянський Союз і антирадянські настрої. Інтелектуальний життєпис, юність, наче в оповідках про Швейка, настояна на «Армакорді» Феліні. Автор питається, як він став письменником, а ми дивуємося, що інакше й бути не могло – у цьому всесвіті старих речей, людей і вулиць, на яких виростав Анджей Стасюк. Його книжка – це ревізія минулого і одночасно ретельна класифікація предметного та емоційного світу зростання. «Сигарети «Каро» були в м’яких блакитних пачках. Коштували двадцять злотих. «Клубні» – чотири п’ятдесят. Це був серйозний розрив. Тепер уже так нема. Найохочіше ми курили екстраміцні без фільтра, бо найдужче шкодили. Потім вони кудись зникли і ми мусили вдовольнятися абичим. Але поки не пропали, то коштували спершу десь шість п’ятдесят, а потім десятку. Жовта смужка і чорні літери. Поки з них не вилетів тютюн, були товщиною з мізинець. Ми вірили, що вони мають щось спільне з жетанами. Не мали».
Леонід Ушкалов. Що таке українська література? – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017
Таким міг би стати підручник з літератури – веселим і зухвалим, як Буратіно в Країні невивчених уроків. Саме «уроки літератури» – так називалася рубрика Леоніда Ушкалова, яку він цілий рік вів в «Україні Молодій», і чиї випуски лягли в основу цієї книги. Знайомі зі школи класики стають в ній героями нехай і не вигаданих, але вже точно добре забутих історій. Особливості національного сміху, література і футбол, їжа і питво українських поетів – ось формат розмови, який обрав автор книги для такого нудного, здавалося б, предмета, як українська класика.
Костянтин Родик. Актуальна література. – К.: Радуга, 2017
Це видання енциклопедичного жанру недаремно позначено, як «пунктир», оскільки на мапі сучасної української літератури саме він, на думку автора, призведе до її повноцінного «рельєфного» формату. Таким чином, мета проекту – дати читачеві надійний путівник по світу актуальної літератури. Причому, не тільки вітчизняної, серед героїв цієї книги – Андрухович і Умберто Еко, Винничук і Ден Браун, Забужко і Пауло Коельо, Жадан і Марек Краєвський. Це не збірка рецензій і не розповідь про письменників, а детальний аналіз їх творчості в координатах соціології, філософії, психології, а також в контексті приватного читання. Питання, підняті тут далеко не пунктирно, так само актуальні. Які суспільні процеси, відбивають художні твори? Чому та чи інша книга раптом стає бестселером? Чи впливає вона на реальне життя? І нарешті, наскільки література взагалі актуальна для сучасної людини?
