Залишив син матусю на вокзалі… Історія до сліз.
Сиділа бабуся на лавці вокзалу,
Маленька, худенька, в зажурі важкій.
Дивилась на двері і ніби чекала,
Чекала когось, лиш відомого їй.
Всю ніч не вставала, весь день просиділа.
В торбинці виднілось Ікони чоло…
Напевно бабуся нічого й не їла,
Бо більше у неї речей не було…
Вона ніби спала, очей не стуливши,
Молилась на двері, і сльози текли.
Отак нерухомо, не ївши й не пивши
Важкі її думи у безвість вели.
Зайшла на вокзал молоденька матуся,
Двох діток спішилася нагодувать.
Вони пустували, й стареньку бабусю
Вподобали і почали зачіпать.
«Бабусю куди ви зібрались, в дорогу?
Візьміть мого хліба, чи може яйце? » —
Питалися дітки в старої небоги,
І раптом в бабусі змінилось лице.
Воно посвітліло, і очі-волошки
Розквітли у добрих, дитячих словах.
Немов після сну, посміхнулася трошки,
Мов квітка у дощ — ожила на очах.
Матуся помітила всі переміни,
Й сама почала щось у бабці питать?
«Скажіть, ви сьогодні щось їли чи пили?
Ось бульбу варену, я можу вам дать.
А може ви хочете кави чи чаю?
Білет ви придбали у місто яке?»
Бабуся сказала:»Білета не маю…»
І ніби щось впало на плечі важке.
Котилися сльози на долю нещасну…
А бабця лише повторяла слова:
«Синочку мій любий, мій голубе ясний…
Надія моя, моя радість й журба…
Привів і лишив… Лиш змогла проказати,
Замовкла, бо що тут ще можна додать,
А мама, вже бігла до каси питати
Чи можуть без черги білета їй дать.
«Я маму знайшла, розумієте, люди!
Позичте, скоріше бо не вистача
Бабуся тепер у дітей моїх буде….»
І радість світилася в жінки в очах.
Дивилися люди з усього вокзалу,
Як жінка із дітьми щаслива ішла
А ще, величезну валізу тримала
і бабцю, на поїзд, за руку вела…
