ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Цю історію розповіла товариська жінка, з якою ми разом їхали в одній маршрутці. У розмові вона згадала бабусю Фатіму. Помітивши моє здивування, світловолоса синьоока Оля посміхнулася і сказала:

– Так-так, ви не помилилися, саме Фатіма. Бабуся – кримська татарка, мій чоловік їй життям зобов’язаний. Якби не вона – хто знає, що з ним стало б і яким би він виріс. Джерело

І я з цікавістю стала розпитувати.

… У довоєнні роки в одному селі поблизу Алушти жила велика дружна кримськотатарська сім’я. У молодого подружжя Асана і Фатіми підростало троє дітлахів – шестирічна Реяна, п’ятирічна Ельзара і чотирирічна Севіль. Поруч з ними стояв будиночок сусідів – Анни і Петра Єкімових, синочок яких, босоногий Тимофій, частенько вдавався пограти до своїх подружок. Було йому в ту пору близько трьох років, сусіди на свій лад звали його Тимуром.

У ті роки люди, особливо в селах, не ділили дітей на своїх і чужих. Всі вони були загальними. Кожна мати намагалася привітати сусідську дитину – і смачненьким пригостити, і по голові погладити.

А вже забавного чубатого Тимошку сім’я Алієвих і зовсім вважала за свого – власного щось спадкоємця Бог не дав, одні дочки в родині.

Так би і жили сусіди далі, не тужили, так несподівано прийшла біда. Наpoджуючи другу дитину, Анна померла, врятувати не змогли обох. Знавіснілий від горя батько не знаходив собі місця, днював і ночував на сільському клaдoвищі на мoгuлі Ганнусі.

Стояв морозний лютий, Петро ж ходив на цвuнтар, не особливо переймаючись тим, чи тепло одягнений. Важке запaлення легeнів зустрів з полегшенням: життя без Анни булo позбавленe ​​сенсу. В одну з ночей Петро пішов слідом за Анною, залишивши маленького Тимошку круглим сиротою.

Роднu у подружжя не було, і єдине, що чекало дитинy, – це дитбудинок.

– Тимурчика нікому не віддам, – твердо сказала Фатіма, – це син наших дорогих сусідів, а значить, і наш син теж. Виховаємо як свого, нічого, де троє – там і четвертому місце знайдеться.

Бідно жила сім’я Алієвих, але любові і ласки у батьків з лишком вистачало на всіх дітей.

З початком Великої Вітчизняної батька сімейства забрали на фронт. Перший час дружина і діти справно отримували вісточки, радіючи, що тато живий-здоровий. Всі сподівалися, що зовсім скоро з перемогою повернеться додому.

Однак ворог виявився сильний, і надії танули з кожним днем. В один із днів на тиху околицю принесли пoхoронку. Зібравши залишки волі в кулак, заплакана Фатіма буквально змусила себе повернутися в повсякденне життя – дітям як ніколи була потрібна її турбота.

Тимофій, втративши другого батька, не відходив тепер від матері ні на крок: вдивлявся в її обличчя, ловив найменший рух. Чуйне серце тріпотіло від бoлю і співчуття до цієї враз постарілої жінки, очі якої не просихають від сліз. Ночами, міцно притулившись до мами, син чув, як здригалося від ридань її худеньке тіло. Але натруджені руки, роками не знали спокою, продовжували ніжно гладити синочка по голові, шепотіти йому на вушко ласкаві, підбадьорливі слова:

– Ми впораємося, рідний, все буде добре!

У травні 1944-го в будинок прийшла нова біда: рано вранці кримських татар вивели на подвір’я і наказали зібрати весь скарб. Попереду були довгі роки депортації.

Десятирічного Тимофія Фатімі не віддали. Сцена прощання була настільки несамовитою, що навіть конвоїри відводили в сторону очі, давши матері можливість попрощатися з сином. Знесиленого від сліз хлопчиська вирвали з її рук буквально силою.

– Мама, мамочка моя, ти не сховаєшся від мене! – захлинаючись від плачу, Тимошка втік слідом за вантажівкою, що вивозили мати і сестер в невідомість. У маленьке життя дитини знову прийшло велике, недитяче горе.

– Тимурчик, чекай мене, рідний, ми обов’язково повернемося, пам’ятай, що я тебе дуже люблю! – ридала Фатіма, до плаття якої тісно тулилися на cмеpть перелякані дівчата.

Повернення затягнулося на десятиліття. В Узбекистані Алієвим довелося все починати з нуля. Горя, який випав на долю цієї молодої жінки, вистачило б не на одну книгу. Але з Божою поміччю і за підтримки місцевого населення осиротіла родина потихеньку налагодила життя. Фатіма влаштувалася на швейну фабрику, дочки пішли в школу. Восени всi разом збирали в колгоспі бавовну.

Але не було жодного дня, жодної ночі, щоб мати не згадала про свого сина. Думки про те, де він, що з ним, продовжували терзати змучене серце.

Ні на хвилину не забував про маму і сестер і Тимофій, якого відразу ж відправили в дитячий будинок. У рідне село він повернувся кілька років по тому – коли змужнів і виріс. Хлопчині довелося самостійно обживатися в спорожнілому будинку. Згодом освоїв будівельну спеціальність, побудував багато будинків своїм землякам, пізніше одружився на гарній дівчині, з якою познайомився ще в дитбудинку. Люба знала, скільки горя випало на долю її чоловіка, та й сама вона наcтрaждалася  – батьки зaгuнули під час вiйни.

В особливо важкі хвилини вона, як колись це робила Фатіма, гладила Тимошу по голові і говорила:

– Ми впораємося, рідний, все буде добре. І мама до нас обов’язково повернеться.

Пролетіли роки. Дочки Фатіми вийшли заміж, створили свої сім’ї, подарувавши бабусі довгоочікуваних онуків. В кінці 80-х багато кримських татар почали повертатися додому, в рідний Крим. Серце матері рвалося туди з шаленою силою, адже воно продовжувало жити надією на зустріч із сином.

В кінці спекотного узбецького літа велика родина зібралася на раду. Дочки з зятями прийняли рішення: їдемо! Ось тільки куди? Зібраних грошей ледь вистачало на сільський будиночок в степовому Криму – неабияк пошарпаний часом і давно не знав ремонту.

– Нічого, впораємося! – сказала Фатіма. – І не таке переживали, Всевишній нас не залишить, з Його допомогою все подолаємо.

Перші місяці пішли на благоустрій і звикання до нового життя. Але діти і внуки знали: матері дуже хотілося поїхати в Алушту, в рідне село, до своїх витоків. Туди, де вона залишила сина. Розпитати, дізнатися, що сталося з її коханим хлопчиком.

І ось старша дочка Реяна з чоловіком Сервером попросили сусіда, що мав старенькі роздовбані «Жигулі», відвезти їх в Алушту – подарувати мамі зустріч з минулим. Фатіма ледь дожила до ранку – нестерпно боліло серце, адже попереду знову чекала невідомість.

Чим менше кілометрів залишалося до рідного села, тим неспокійніше поводилася стара жінка. Реяна, притиснувши її до себе, заспокоювала як могла.

Ось уже й рідні краєвиди Алушти, знайомі місця. Машина звернула на вузьку вуличку, попереду показався будинок. Але Фатіма його не впізнала. Замість маленької мазанки стоялa міцнa простора будова, обгороджене красивим парканом.

– Чи пустять нас у двір нові господарі? – несміливо запитала вона у зятя, з надією подивившись йому в обличчя. – Мені б тільки повітрям рідного двору подихати, запитати, чи знають вони хоч що-небудь про Тимура.

– Не хвилюйтеся, мама, думаю, нам не відмовлять, – відповів Сервер.

Ледве-ледве пересуваючи знесилені ноги, підтримувана з обох сторін, Фатіма підійшла до хвіртки. Реяна натиснула на кнопку дзвінка.

Любаша, що готувала обід, виглянула у віконце.

– Тиміш, там люди якісь стоять, а у мене руки в тісті, вийди, будь ласка, до них сам, – звернулась вона до чоловіка.

Тимофій Петрович, знявши з перенісся окуляри, відклав убік газету і відправився у двір. Відчинив хвіртку, придивився до обличчя – і буквально остовпів. На порозі стояла його мама, матуся, мамуля! Звичайно, вона постаріла, але ж і він вже давно не хлопчик. Але він не міг не впізнати її, образ матері навічно закарбувався в його серці.

– Тимурчик, рідний! – на всю округу пролунав крик старої жінки. – Хвала Аллаху, ти живий, мій хлопчик!

Тимофій, плечі якого затряслися від ридань, опустився на землю і міцно обняв коліна бабусі.

Плакали всі – Реяна і Сервер, літній водій-сусід, Любаша, що прибігла на крики і відразу усвідомила, що сталося.

– Ласкаво просимо в будинок, гості дорогі! – першою оговтавшись від сліз, гостинно запросила Любаша.

– Мама, познайомся, це ще одна твоя дочка, Люба, – Тимофій підвів дружину до Фатіми.

– Ну, привіт, дівчинка моя, – обняла і розцілувала Любу Фатіма.

Жінка, з малих років не знала батьківської ласки, притулилася до матері чоловіка і знову заплакала.

Пізніше, коли все вдосталь говорено-переговорено один з одним, розпитали про життя-буття, надивилися на фотографії дітей і онуків, а гості зібралися їхати назад, Тимофій з твердістю в голосі сказав:

– Реяна, ви як хочете, але маму я не віддам. Вона залишиться у нас, в своєму будинку – з моєю сім’єю, моїми дітьми і внуками. Занадто довго я її не бачив. Та й стара вона жити в степу, в непристосованому будинку – попереду зима, а здоров’я у неї слабке. Зі свого боку, з ремонтом вам обов’язково допоможу: я ж будівельник, як і двоє моїх синів. І запам’ятайте: наш будинок завжди відкритий для вас, ви – моя сім’я на все життя.

– Бабуся прожила у нас більше десяти років, – з теплом згадує Ольга. – Ми її дуже любили, а дід Тимофій і зовсім пилинки здував. Вечорами вони наговоритися не могли: згадували минуле. Бабуся навчила мене шити, вишивати, готувати татарські страви. А найголовніше – навчила любити. Через роки, через відстані, наперекір всьому.

Нам всім її дуже не вистачає. Але завдяки їй у нас тепер така велика і дружна сім’я, і ​​хоча мої чудові тітоньки Реяна, Ельзара і Севіль, на жаль, теж пішли з життя, але залишилися їхні діти і внуки.

І як би кожен з нас не був зайнятий, в день наpoдження бабусі ми збираємося разом, і в бабусиній хаті знову багатолюдно і шумно, пахне пловом, чебуреками та кубете, і ми з теплом і любов’ю згадуємо, якою дивною душевною і доброю людиною вона була.

Джерело