ЧОМУ ЗАРАЗ МОДНО БУТИ АТЕЇСТОМ?
Please, let me…- проштовхується до входу молода жінка. Палац Потоцьких – чи не найпопулярніша туристична атракція Львова, і культурне життя кипить тут сьогодні ще жвавіше, ніж за графових часів. Пообідня вереснева година не присмалила норовливих покупців – Книжковий Форум не та подія, коли дозволиш собі посидіти вдома.
Та я переступила поріг Палацу і незчулася, куди зникла вся гамірність міста. Ні, це не той Палац, куди з`їжджаються туристи; ні, це не той Палац, де творилася історія. Це те місце, де історія твориться сьогодні.
Електронний дисплей годинника відображає 14:40 – це означає, що до презентації залишилося ще двадцять хвилин. Але винуватця події годі шукати за пообідньою кавою. Спокійне задумливе обличчя різко змінюється широкою посмішкою – он там, у натовпі, він угледів доброго знайомого. Широкими обіймами зустрічає багатьох гостей – тут, у Львові, удвічі приємніше бачити доброзичливі очі, аніж вдома – у Харкові.
Покірно очікуючи своєї години, на столі лежать вже підготовлені до автографу книги. «Ми просто йшли…» – не перша праця архієпископа Ігоря Ісіченка, але перша не наукова.
Владика Ігор Ісіченко – людина непересічна. Якщо крім нього і знайдеться кілька осіб серед духовенства, які подолали б стільки випробовувань зміною влади, епохи, ментальності, то їхню кількість можна перерахувати на пальцях однієї руки.
«Ми просто йшли …» – це книга спогадів, книга мемуарів, книга підсумків.
«Я довго зважувався, писати цю книгу чи ні. Бо ще не вважаю себе старим. Але остання година нікого не обминає», – пояснює свою мотивацію архієпископ.
«Ми просто йшли…» – це історія формування Ігоря Ісіченка як літературознавця, історія еволюції його духовних пошуків, що спочатку привели до політичної опозиції, а згодом – у лідери УАПЦ.
Українській церкві Божою ласкою вдалося перетерпіти чимало скрут. Але щодня ми отримуємо все нові випробування.
«У молодіжному середовищі зараз стало модно бути атеїстом – засимілювати себе з політикумом, бюрократичними структурами. На жаль, сучасне суспільство – монологічне, яке не вміє цінувати співрозмовника. Наша біда, що молоде покоління живе в атмосфері ток-шоу, де всі прагнуть бути почутими, але ніхто не хоче слухати.
Якщо не підживлювати вогнище, воно згасне. З вірою те саме.
Мене завжди дивувало, наскільки відмінними виявлялися свідчення моїх дідуся-бабусі про події війни, голоду від того, що я читав із підручників. Зберегти і висловити інформацію – це одне; переосмислити її – зовсім інше; це потребує значних зусиль» – так коментує виклики сьогодення владика.
Є добре прислів’я: «Історію треба вчити, аби не припускатися помилок минулого». Книга «Ми просто йшли…» – чудова нагода вивчити колишні помилки.
