На заробітках в Італії як у... казці?
Адже в Іспанії, чи в Польщі теж наші земляки на хліб насущний заробляють. Чи то від того, що мої найближчі родичі повиїжджали на заробітки до тої Італії, чи то відбилося у свідомості масове хотіння втілити в життя «італійську мрію» жінок бальзаківського віку.
Мені здавалося, що життя наших заробітчан складалося там якось солодко: нестримні потоки пакунків з італійськими макаронами, оливою, кавою, солодощами та лахміттям не давали спокою, та найбільше тішились коли в тому лахмітті знаходили «зашиті» євро. Всі ми були свідками, як наші гастарбайтери вибудовували хати, скуповували квартири в центрі Тернополя і їздили на іномарках. Декому вдалося там вдало вискочити заміж і забрати своїх дітей із злободенної України. Якщо ж вони поверталися додому – то завжди «хвигуристі» в модному одязі і з модними зачісками. І ми думали, ні ми вірили в те, що в Італії чудесно живеться, бо там Європа і гроші самі летять у руки.
Для чого я це пишу? Хочу розповісти вам справжню казку про українок в Італії.
Так от. Недавно я мала щастя побачити, як живуть наші заробітчани за кордоном. Я тиждень гостювала в сестри і тіток, які живуть в місті Ріміні, що недалеко від республіки Сан-Маріно. Під своє дбайливе крило взяла мене моя старша сестра, відразу після того, як я приїхала. Ми з нею довго гуляли, вона мене знайомила із земляками, показувала життя в Італії так би мовити зсередини. І все це дійсно здавалося мені казковим: вранішні сніданки, тепле осіннє море, скрізь усміхнені люди. Та одного разу вона мене взяла з собою на роботу.
Працює Галя (так звати мою сестру) нянею. Доглядає за російською дівчинкою 2-х років. Пішли ми на прогулянку в парк. Мілана, підопічна моєї сестри, як і всі діти в її віці почала бешкетувати, задиратись до інших дітей, розкидати свої і чужі іграшки. Я дуже швидко втомилась бігати за Галею, яка бігала за малою, і сіла на лавку відпочити. Неподалік за дерев’яними столами сиділи поважні італійці, років 60-70 і грали преферанс. Інші, переважно чоловіки, попідпиравши голови руками дрімали над своїми доміно та шахами. Іноді їх сон перебивали дитячі сміх та крики, а подекуди іграшки, які падали посеред шахової дошки і партії починались знову. Загалом в парку було дуже гамірно, та все це виглядало якось ідеалістично.
(В тексті збережено пряму мову)
– Бонджорно! – мої спостереження перебила якась жіночка, одягнена у спортивні поношені штани, грубу кофту та камізельку, з вовняними шкарпетками на ногах. ЇЇ вбрання виглядало доволі дивним адже на вулиці була спека.
– Бонджорно, – відповіла я і посунулась.
Одразу ж до неї підійшла ще одна жіночка, одягнена у джинси, чорну водолазку та кросівки:
– Чао, Стефцю! Як твій Савіно? – запитала.
– Чао! Добре. Якщо можна так казати за старого. Осьо в преферанс грає. Сказав щоб я не стояла за ним, бо через мене він програє. А в тебе як справи?
– Та нічого. Помаленько живу. Маю бабу прикру. Вічно мене будить. Вчора штурхнула під бік. Думала не розігнуся. Але нічого. Я того довго терпіти не буду. А то що за дівчина?- показала вона в мою сторону.
– Не знаю. Італійка якась певне. Дивно що посунулась. Вони не хочуть сидіти разом з чужими.
В той момент я хотіла відстояти свою національність, сказати хто я але змовчала. Чому я не наважилась досі не збагну. Чи то я хотіла послухати про що вони говорять, чи то мені не хотілося говорити з ними взагалі.
– А як там твій внук Стефцю? Скільки йому вже? – продовжила жінка цілком задоволена відповіддю.
– Та вже два рочка. Повчора говорила з ними по скайпу. Малий махав мені. Навчився вже казати «баба». Отак махає і каже «баба, баба, ба-ба». Віталік, жалівся що роботи в Зборові нема. Хоче переїхати до Тернополя.
– І як, буде там квартиру купував?
– Та нє. Вони поки хату закінчують будувати. Буде доїжджати. То не далеко. Жалівся, що солярка дорога. Поки буду мати здоровля – поможу. А там далі як Бог дасть.
– Моя дочка тоже жаліється, шо в Франківську собі роботи знайти не може. Я її на юриста вивчила. Кілько то здоровля і грошей пішло… бігме-Боже. Поки не працює. Та й нашо? Зараз я її забезпечую, потім заміж вийде. Старша Ніна, казала що знайшла собі Мар’яна якогось, але мені поки не признається. Тато того хлопця точку на базарі має…
– Дай-бо дівчата! Як ся маєте? – перебила розмову жінка років сорока семи яка котила поперед себе візок з старим дідусем.
– Бонджоно! Добре! Давно тебе не було видно. Шо, Люба, знов старий хворів? – питає Стефа
– Йой, та не кажи. Вже б краще вмер, а то так мучисі… і мене мучить. Нижню частину тіла ніц не чує. Та й після інсульту мову відібрало. Раньше я хоч розуміла шо хоче а тепер ніц…
– Бонжорно Джані! – майже кричить до нього Стефа. – Коме стай? (як справи?-іт.)
Старий у відповідь щось хрипить.
– Видиш- ніц,- продовжує Люба. – Але як вмре, то де я знайду собі такого діда? Світлана після тої бабки ніякої роботи знайти вже не може. То вам не десять років тому. Тоді хватали з руками, а зараз стілько поприїжджало. А ше ті румунки. Дешевше беруть. Хоч роблять не добре, але через то шо сплять з старими їх тримают.
– І то скільки він лежав в лікарні після інсульту?
– Та лежав, Ганю, тиждень його тримали. А я ж не привикла без роботи. Мені дочка якраз передала образ Мадонни і нитки. За той час, поки лежав старий, я майже весь вишила. А зараз то по-троху, бо мушу за ним дивитися.
Якраз в той момент до мене підбігла Мілана. Побачивши старого помахала йому рукою і сказала «Чао». Старий захрипів і почав сміятися, жінки подивились і собі почали сміятись. Мала взялась діставати якісь іграшки. Підбігла Галя:
– Пайдьом Мілана на качєлі, – моя сестра добре говорить італійською, але погано говорить російською. Я ледь не пирскнула від її смішного акценту, але покачала головою, мовляв, мовчи я тут підслуховую.
– Нема нам поки жалітись на шо,- почала Ганна. – ми то хоч за старими дивимося, а тій дівчині набігатись треба.
– Я думала шо то її мама, – сказала Стефа.
– Та де, бачила я маму тої дитини. Вона росіянка. Фурія. В неї певно зоб, бо очі вилазять, і на голові волосся майже все повилазило. Хоча їй на вигляд не більше 30. То дитина навіть не дає їй візочок везти. Та дівчина – бебісітер (няня). Певно румунка, чули, як вона російською говорить. Хоча може і наша. Але наші добре російську знають.
– Та бебісітерам добре платять. 6-7 євро за годину. Може більше. Але до того має бути терпець. Душа має лежати. Пам’ятаєш Стефцю ту румунку, яка тоже за дитиною дивилась? Пам’ятаєш, як вона її загубила? Відвернулась і всьо! Дитини нема. Вона потім бігала по парку шукала, вся в сльозах. Ледве найшли. То тяжка робота.
Старий знову щось захрипів, Люба щось сказала йому і рушила з місця.
– Добре дівчата мушу йти. Відвезу його додому, положу спати а сама піду на буси посилку передам.
Жінки попрощалися.
– І шо, Любин син далі грає? – запитала Стефа.
– Та він ше пити почав. Жінка пішла від нього. Люба зо три рази гасила його кредити, але всьо то шо висилає він або пропиває або виносить з хати.
– Ну а старші сини? Вони шо ніц зробити не можуть?
– Можуть, та видно не хочуть. Я не раз казала їй, перестань слати гроші, шо не видиш, що твориться. А вона каже, шо треба дітям помогти. Я своїм тоже помагаю, але відкладаю потроху собі на старість. Приїду додому, куплю собі маленьку квартиру, аби була з газом і водою, пороблю ремонти і буду жити. Я вже находилася замолоду біля тої господарки. Хочу спокою на старість.
– А Світлана, бідака себе так запустила… ше як мала ту бабу, то нічого. А зараз собі навіть на лахи шкодує.
– А, шо вона справді не працює?
– Та має якісь години. Але всьо пересилає додому. Тяжко зараз… раніше хоч робота була… а зараз. В мене від нервів дерматит почався. На свята поїду додому вилікую. І зуби зроблю. А то так ниє…
– Там пермессо має вийти (пермессо – дозвіл на проживання і роботу в Італії). Але кажуть умови невигдні…
Я не змогла дослухати їх розмову бо мене рукою покликала сестра. Я зібрала речі і пішла. Після вислуханого в мене залишився гіркий осад на весь день.
Я прийшла додому і по гарячих слідах записала розмову тих трьох жінок. Багато чого загубила дорогою, але думаю суть їх розмови змогла передати. Чомусь вони розвіяли ту казку про солодке та легке життя закордоном. Вже коли приїхала в Україну, то довго не хотіла повертатись до цієї теми. Але таки змусила себе написати їх діалог, бо тут далі будуть бездумно тринькати їх тяжко зароблені гроші на розваги та випивку, зневажатимуть їх тяжку працю, і мріятимуть про свою щасливу долю, коли нарешті виїдуть до сонячної Італії.
