Володимирське кохання, що залишилося в історії
Князівське подружжя і в горі, і в радості
Перший, найяскравіший шлюб на теренах Володимира – це шлюб володимирського князя Володимира Васильковича та чернігівської князівни Ольги, дочки князя чернігівського і брянського Романа. Вона була наймолодшою серед трьох сестер і двох братів. У літописі сказано: «У 1263 році у рік вбивства Міндовга було весілля в Романа князя (Михайловича). Видавав заміж він свою дочку, на ймення Ольга, за Володимира князя, сина Василькового, внука великого князя Романа (Мстиславича) галицького».
Глибина їхньої любові, поваги та взаємодопомоги описана в Галицько-Волинському літописі. Попри важку недугу князя Володимира, його дружина не відходила від чоловіка. Вони разом приймали послів, радились і вирішували державні питання. Хоч Бог не послав їм власних дітей, та вони вдочерили дитину, назвавши її Ізяслава. У літописі також зустрічаються записи, де князь, будучи тяжко хворим, з любов’ю та великою шаною звертається до своєї княгині і згадує про дочку Ізяславу:
«Хочу я послати по брата свого, по Мстислава, щоби з ним я ряд учинив про землю, і про городи, і про тебе, княгине моя милая, Ольго, і про сю дитину, про Ізяславу, що любив я її, як дочку свою ріднюю. Бог не дав мені своїх родити за мої гріхи, але ся мені була як од своєї княгині народжена, бо я взяв єсть її од матері її в пелюшках і вигодував».
Такі теплі та щирі відносини між князем та його жінкою для того часу були й справді досить рідкісними. І Галицько-Волинський літопис є гарним свідченням їхньої взаємної любові. Коли помер князь Володимир, Ольга довго сумувала і плакала за коханим: «Встань із гробу твойого, о преславна голово, встань! Отряси сон! Ти бо не вмер, а спиш до спільного всім воскресіння».
Почуття, що загинуло через сімейні чвари
І хоч би як не літав Купідон над тогочасним княжим містом і якби не ухилялися молоді хлопці та дівчата від його стріл, та маленький янголик таки поцілив у зовсім юне серце молодої шляхтянки Єлизавети Гулевичівни. Та мало хто знає її як Єлизавета, адже в історію вона ввійшла як Галшка Гулевичівна. Стародавній і знатний рід Гулевичів міцно вкоренився на Володимирщині. Її тато Василь Гулевич володів Затурцями та мав величезний маєток у Володимирі. Родина її була православною, про те близькість до Польщі позначилось на її імені. Дочку почали називати Гальжбетою, а згодом Галшкою. Галшка мала мудрих учителів та наставників. Її родовід був пошанований у суспільстві, та й сама вона отримувала щирі компліменти.
Одного разу, під час світського балу у Володимирі юна Єлизавета зустрілася поглядом з невимовним красенем. «Хто ж він?», – промайнуло на думці в Гулевичівни. Весь вечір вони здаля стежили один за одним та не наважились заговорити. І лише пустотливі подруги шепнули на вухо, що це Христофор – наймолодший син Іпатія Потія. І саме з невинного погляду почалася велика історія кохання двох цікавих історичних постатей. Та не все так просто. Між молодим хлопцем та дівчиною постало питання релігії. Адже родина Галшки була православною, а Христофора – греко-католицькою. Більше того, батько хлопця був Володимиро-Брестським єпископом. І хоч як би там не змагалися представники релігійних конфесій за правоту своїх канонів, у молодих серцях зародилося відверто сильне почуття. Примирити дві абсолютно протилежні родини було досить складно, так само боляче було бачити страждання власних дітей, тому Василь Гулевич та Іпатій Потій таки пішли на мирову.
Повінчали молодих у 1593 році в одній із володимирських православних церков. Батьки молодих подарували їм величезну суму грошей та маєтки у Несвічі та Городку. Здавалось, щастя усміхнулось молодій парі, та, на жаль, не надовго. Оскільки Єлизавета була православною, а сім’я Іпатія Потія, перейшла в уніатство і батько змушував Христофора також змінити віру, то родинне щастя почало потрохи згасати. Галшка довго вмовляла свого чоловіка не міняти віри, а батько Христофора, грозився синові відректися від нього, позбавити прав спадковості та розлучити з коханою дружиною. Але любов до дружини витіснила почуття синівської покірності і він разом із дружиною втік до маєтку батька Гальжбети. Вибираючи поміж коханням і батьком, Христофор не витримав такого душевного навантаження, замкнувся в собі, мовчав, швидко захворів і помер, залишивши Єлизавету з малою дочкою Катериною на руках. Родина чоловіка звинувачувала у смерті сина молоду вдову, позивалась до суду, де погрожувала забрати доньку, але домоглася лише опікунства, а жити донька мала у домі матері до повноліття. Потії відсудили в неї маєток Городок, подарований на весілля.
Серце закоханого у храмі Божому
Кохання, яке залишає по собі сакральні об’єкти, приречене жити вічно. Мало хто задумується над тим, проходячи повз величний Собор Різдва Христового, що це плід не тільки Божої любові, а й двох закоханих сердець. Любов надихає на подвиги, особливо якщо це любов сокровенно чиста. Саме так думав слонімський староста Ігнатій Садовський, будуючи для своєї молодої дружини Терезії із роду Четвертинських храм під назвою Серце Ісуса. Сама вже назва вказує на велику любов, яка, ймовірно, зародилася вже не в молодому серці Ігнатія. На будівництво костелу єзуїтів подружжя виділило 50 000 тисяч злотих. Серед тієї божої роботи Ігнатій Садовський помер у 1761 році. Скінчила добудову костелу його дружина. Як фундатор та великий благодійник, швидше за все Ігнатій Садовський був похований у своєму храмі. Як довго прожила його дружина – відомостей не маємо, але можна припустити, що похована вона була біля чоловіка. На жаль, з плином часу і бурхливими подіями, що відбувалися на волинських землях, підземні склепи були повністю розграбовані.
Хоч і тогочасні шлюби шляхти були договірними та носили певну вигоду з двох сторін, інколи траплялися й досить цікаві союзи. Хоч і зараз важко стверджувати чи кохали вони один одного чи ні, та те, що підтримували та розуміли один одного теж не мало значило. Одним із таких вдалих шлюбних союзів було подружжя Михайла Чацького з Констанцією Вельгорською. У шлюбі вони мали трьох доньок та двох синів. Михайло був старостою і ловчим володимирським, походив із знатного роду Чацьких, представники якого проживали у Волинському та Познанському воєводствах.
Ще один шляхтич, який подбав про долю своєї дружини – це Іван Ляховський. Бідолаха, мабуть передчуваючи власну смерть, чи то з інших міркувань у 1556 році змінив запис у власному заповіті, де окрім 700 коп литовських грошей, вирішив віддати дружині Гелені села Ляхове і Щипотинь.
Кохання здатне жити вічно, не тільки в серцях, що б’ються, а й у добрих діяннях та вчинках. Кохання руйнує і будує, возвеличує і кидає до землі. А кохання, яке ввійшло в історію, вже більше не зітреться з людської пам’яті і з покоління в покоління переходить у легендах і піснях.
