— А, ти, – говорила мамі крізь сльози, – Ти старіти не боїшся? Бо я, мамо, з тобою так, як ти з бабусею вчиню. Так і запам’ятай. Зроблю те ж саме, мамо!
— Скажіть скільки я повинна платити щомісяця і забирайте її швидше, – волала мама на всю квартиру, – Я більше не можу цього
терпіти, навіть заходити до неї не хочу. У мене дитина, власне життя? а тут вона лежить.
Марічка скрутившись слухала мамине голосіння і міцно обіймала бабусю.
— Я тебе нікому не віддам, – шепотіла ковтаючи сльози дитина, – Хай мама, що хоче планує, а я тебе не відпущу.
По обличчю старенької збігали сльози, але втерти вона їх не могла. Уже три місяці лежить нерухомо. Лиш оця маленька дівчинка з її
справжньою і палкою любов’ю і тримає її на цім світі. Чи думала колись, що життя скінчиться от так. Ростила донечку-сонечко, вчила,
раділа і плакала разом із нею. Рік назад вона попросилась жити до неї назад. Розлучилась з чоловіком і не мала куди подітись із дитям.
Погодилась з радістю, лиш потім зрозуміла – дарма.
Чи була донька така, а вона не помічала, а може невдале заміжжя її так озлобило? З першого ж дня у материному домі почала
наводити свої порядки. А якщо, щось не по її виходило, перетворювалась у фурію. Боронь Боже до такого дожити, але не раз мама від
доньки отримувала. Терпіла, бо сором було комусь пожалітись. А потім одного ранку не змогла підвестись і все. Ще перший час, доки
оформлювала усі документи, донька її сяк так гляділа, а потім… А тепер вона і сама рада, аби її від неї забрали. Лиш Марічку шкода.
Коли забирали стареньку, Марічку двоє тримали. Мала захищала бабусю до останнього, але, що може дитина?
— А, ти, – говорила мамі крізь сльози, – Ти старіти не боїшся? Бо я, мамо, з тобою так, як ти з бабусею вчиню. Так і запам’ятай. Зроблю те
ж саме, мамо!
Минули роки. Старенької не стало через два місяці після того дня. Донька і сама уже ледь ходить, а її Марічка живе з сім’єю далеко.
Має жінка і сина, який з’явився в другому, теж не вдалому, шлюбі. Той син її кара. Ніяк не може з ним мама ради дати. Тричі
одружувався, а все якось без толку. Нічого свого не нажив, лиш її речі розносить вимінюючи на оковиту. А нещодавно слізно просив
узяти величезний кредит, або закласти квартиру, бо ж має космічні борги. Заклала, він же її дитина.
— Марічко, доню, рятуй! Не маю де голову прихилити, – телефонувала вже через два місяці, – Брат твій квартиру мою за вітром пустив.
Я на вулиці житиму.
Донька довго мовчала. Вона взагалі рідко з нею говорила і неохоче, але ця пауза ставала нестерпною.
— Ти пам’ятаєш адресу того закладу, куди ти відправила бабусю. Їдь туди, мамо. Я зараз зателефоную і про все домовлюсь. Я все
оплачу, але більше мене не турбуй, – і вимкнула зв’язок.
Автор Анна Корольова.
hot-news.com.ua
Головна картинка – pexels.
