ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Вибухи. Стовпи диму над Лук’янівкою, Сирцем. Уражено Охматдит і житловий будинок. Повторні удари. Горить медклініка на Лівобережці… Нові й нові смерті. Минуло дев’ять днів, а було – наче вчора.

Влучання російської ракети в дитячу лікарню Охматдит засудили у світі. Однак трагедією “чорного понеділка” став не лише він, а десятки інших локацій по Києву й по всій Україні. Загинули працівники підприємств, мешканці будинків, лікарі, діти…
 

Лише в столиці, за офіційними даними, в лікарні Охматдит російська ракетна атака забрала життя двох людей, поруч з метро “Лук’янівська” загинули ще двоє, в Солом’янському районі Києва – сім, у клініці Адоніс на Лівому березі – дев’ять. У житловому будинку на вул. Володимира Сальського — тринадцять, з них п’ятеро дітей.

Після 8 липня пройшло дев’ять днів. Але це було наче вчора. У той день багато хто – чим і як міг – кинувся допомагати постраждалим. Я приєднався до команди медичного батальйону “Госпітальєри” – допомагав рятувальникам та медикам біля зруйнованого будинку на Сирці. Іншим разом був там вже як журналіст. І ці два дні склались, як пазли, а чорний колір цієї трагедії, на жаль, став ще густішим.

“Хвилина тиші”

Понеділок, 8 липня. Близько полудня команда “Госпітальєрів” приїжджає до руїн будинку. Поспішаємо з ношами та медичними рюкзаками до пожежних машин. Частини п’ятиповерхівки нема. Враження, наче стоять окремі будинки, і між ними – гора розбитого бетону та цегли, сходові марші, що склались у стопку. 
 

Навкруги — сірий “іній”. Після вибуху бетон перетворився на пил, цей “сніг війни” опустився на землю, зруйновані машини, знищений дитячий майданчик. Палає декілька квартир на останніх поверхах, їх заливають водою. 

Паралельно рятувальники розбирають завали.

“Тихо!”, — командує один з них.

Заглушується техніка, вимикаються рації, припиняються розмови. “Хвилина тиші” — шанс почути тих, хто кричить, стогне, просить допомоги під завалами.

“Є хто живий? Є хто живий?!”, — кричить рятувальник над горою бетону. Повертається до колег: “Тиша!!!”. Потім ще раз: “Є хто живий??? Є хто живий?!”.

Після однієї з таких “хвилин тиші” почули голос жінки. Рятувальники, медики, команда “Госпітальєрів” готові витягувати, надавати першу допомогу. Заважають шари розбитого бетону, цегли. Всі намагаються пришвидшитися, але… лунає повітряна тривога. Знаючи про підлість росіян, які все частіше завдають повторних ударів по місцях влучання, щоб жертв було ще більше (адже ще одна ракета може забрати життя вже рятувальників та медиків, які поспішили на допомогу), завали продовжує розбирати лише невелика команда – у шоломах та бронежилетах.

Під завалами — діти

В якусь мить біля будинку з’являється хлопець у берцях, штанах “піксель”, але цивільній футболці. “Люди? Там є люди?!”, — кричить він невідомо кому та біжить до під’їзду. Навколо двору стоїть поліція, але хлопець, якось пройшов до руїн. “Я з такої [квартири]… приїхав допомогти, рятувати, а ви мене зупиняєте?”, — він ображається, коли поліцейські ввічливо та м’яко виводять його від будинку.

Волонтери приносять воду, вона стоїть просто на автівці, знищеній вибуховою хвилею, уламками та вогнем. Зняти шолом, полити голову водою і знову його надягти — єдина можливість хоч якось охолонути в спеку.

Під’їжджає будівельний кран. Робота прискорюється. Нарешті крик: “Медики!”. З-під завалів кухні виводять жінку із залитим кров’ю обличчям, на нозі – небезпечне поранення, один з “Госпітальєрів” накладає турнікет. Вже на ношах поранена починає втрачати свідомість. 

Бігом до реанімобіля. Бігом назад. Є інформація від рятувальників, що під завалами діти (пізніше ми дізнаємось, що ту жінку теж не вдалося врятувати, вона загинула за декілька годин, у лікарні).

Спочатку з однієї з напівзруйнованих кімнат витягують хлопчика, ім’я якого ми пізніше дізнаємось з новин. Це — 10-річний Максим Симанюк.

Його обережно несуть по цій горі бетону, біжать з ним до “швидкої”, хоча розуміють: вже не врятувати.

У ті години камера мого телефону сама спрацьовує у кишені й робить декілька кадрів. Чорний екран — найменш інформативні, але найбільш точні знімки цього дня.

Після Максима з-під завалів витягують його сестру Настю та маму Зоряну. З їх тілами вже не поспішають до “швидких”. Ще одну дівчину знаходять вже уночі…

Ванна кімната не врятувала

За дев’ять днів біля зруйнованого будинку – декілька меморіалів з квітами та іграшками.

Я згадую цих дітей, Максима та Настю, і у мене мурашки по руках. Такі усміхнені, такі привітні. Коли почалася тривога, мама з ними пішла до ванної кімнати. А на іншому поверсі ще одна наша дівчинка, 17-річна Карина зі своїм хлопцем розмовляла телефоном, пообіцяла йому, що спуститься в укриття, але…”, — розповідає голова місцевого ОСББ Тетяна Гладкова.

За її словами, батько Максима та Насті за кілька днів до того чорного ранку поїхав у село до рідних. На похованні не міг собі це пробачити, плакав: “Краще б я з ними залишився”.

Тетяна Гладкова згадує й про сім’ю, яка переїхала до їх будинку з Донеччини, з Селидового: “Бігли від війни, але вона у Києві їх наздогнала”.

Багато людей вибігали з квартир вже після вибухів. Це був такий жах, що одна з жінок зателефонувала чоловіку, але змогла прокричати лише: “Ми померли! Ми померли!”.

Сама пані Тетяна того страшного ранку була на станції метро: “Дивлюсь у новинах — шість бортів. Забігла додому, схопила собаку, документи – та на “Сирець”… До неї приєдналися ще декілька мешканців з її та сусідніх будинків. І, раз за разом, наша співрозмовниця повторює: просила всіх спуститися в укриття. Навіть пропонує його показати – підвал першого будинку залишився цілим.

У школі не бомбосховище, а підвал

Зараз тут тихо. Волонтери допомагають розібрати будівельне сміття, виносять розбиті склопакети. Кажуть: “Ми не з якогось фонду, не з якоїсь організації. Просто зібралися допомогти”.

Підходять мешканці будинку: “Можна на хвилину до квартири?”. Хтось з них розповідає, що їм надали номер у готелі, комусь незнайомі люди дозволили жити у квартирі “за комуналку”. Чую обривки фраз: “Написали заяву…”, “Були у соцслужбі…”. Місцева влада обіцяє, що, максимум, через рік будинок відновлять, відремонтують. 

Водночас у сусідніх будинках продовжують жити, вже почали робити ремонти. Хоча всі розуміють, що такий самий ракетний обстріл може повторитися знову у будь-який момент.

Якщо ви журналіст, то можете написати, що у нашій школі не бомбосховище, а укриття, підвал. Коли все це відбувалось, там діти з садочка ховалися. Але ж його не будували, як бомбосховище, по всіх нормах, розумієте? Воно б не витримало, якби в нього ракета влучила. Може, треба не дороги ремонтувати, а робити дітям якісні бомбосховища?”, — просили місцеві.

І, певно, для нашої країни це не стане зайвим, щоб потім над нашими дітьми знову не плакав увесь світ. Нехай діти живуть.