Боже, храни пластикові вікна: як мучилися великі постаті Середньовіччя
До кінця Середньовіччя люди боролися лише з тим вуличним шумом, який заважав їм спати. В 50 році до н.е. Юлій Цезар заборонив нічний рух візків, які торохтіли мощеними вулицями Риму. В другій половині 16 століття скандалити ночами заборонила своїм підданим королева Англії Єлизавета I.
Населення міст зростало, а планування майже не змінювалася – будинки тіснилися вздовж вузьких вуличок. Звуковий фон ставав болісно гучним. Вже на початку 19 століття Йоганн Гете скаржиться, як сильно йому заважає думати гавкіт псів.
«Як ми дійшли до того, що дозволяємо ганебному візкові, який тягне кілька порожніх банок з-під молока, негайно припиняти насолоду музикою, бесіду, думку, навчання всієї вулиці протягом десяти хвилин? Чому для них цілком нормально ґвалтувати наші барабанні перетинки?» – обурюється письменниця Еммі фон Дінклеж в 1879 році.
ПЕРЕВАГА ГРУБОЇ МОЗКОВОЇ РЕЧОВИНИ
Автори 19 століття були переконані, що від какофонії за вікном страждають лише інтелектуали, а натовп нею насолоджується. Артур Шопенгауер в есе про шум описував, як хід його думки порушують крики дітей, гавкіт собак і – особливо сильно – клацання батога, якими підганяють коней. Думки простого люду, вважав Шопенгауер, гучними звуками не перериваються, оскільки їхній мозок складається з грубої, нечутливої речовини.
До кінця століття саундтрек міста доповнюють «диявольські гудки» фабрик і пароплавів, «жахливі свистки» паровозів, дзвінки телефонів, ревіння автомобілів і вереск грамофонів. На цьому тлі скарги філософа Теодора Лессінга про те, як йому докучає звук вибивання килимів, здаються капризами.
ВИРУБАЙ СВОЮ ШАРМАНКУ!
Вуличні музиканти були значною частиною звукового фону міста задовго до 19 століття. Але в цьому столітті вони стали просто нестерпними. Чарлз Діккенс скаржився, що не може спокійно писати навіть півгодини, оскільки під його вікном регулярно з’являється хтось з переносним органом – шарманкою.
Навіть за містом це було мукою. Коли Джузеппе Верді переїжджав на літо в провінцію, то скуповував у всіх музикантів в окрузі інструменти і замикав у себе в шафі. Завдяки цьому до нас дійшло трохи більше великих опер.
За океаном вуличну музику ненавиділи не менше. Житель нью-йоркських нетрів кінця 19 століття поділився з репортером враженнями від тогочасних гітів: «Якщо я коли-небудь накладу на себе руки, це буде після години безперервного виконання «На золотому срібні нитки» в одному кінці кварталу і «Почуй мене, Нормо!» в іншому».
ОДИН МАТЕМАТИК ПРОТИ ВСЬОГО ЛОНДОНА
Туманного березневого ранку 1864 року за вікнами Чарлза Беббіджа вдарив духовий оркестр. На дванадцятий рік його хрестового походу проти вуличних музикантів це стало звичною справою. В 1852 році в будинку винахідника обчислювальних машин облаштували стоянку для екіпажів. Незабаром тиха вулиця наповнилася кімнатами під оренду, пивницями і кав’ярнями. Разом з ними прийшли шарманки, скрипки, арфи, клавікорди, колісні ліри, сопілки, барабани, волинки, акордеони, труби та їхні власники. Життя Беббіджа перетворилося на пекло.
Перші спроби опору були млявими. Математик посилав служницю, але музиканти вдавали, що не розуміють англійської і не реагували на вимоги піти. Беббіджу здавалося, що до Лондону прибувають все нові виконавці. Математик почав вимагати арештів та став місцевою знаменитістю.
75-річний дідусь по кілька разів на день вибігав на вулицю, намагаючись упіймати порушників спокою. До середини 1860-х років він витрачав по кількасот фунтів на рік на судові тяганини. У відповідь до нього під вікна ночами постійно приходили музиканти – мститися. В цю війну втягли весь район. У вікнах крамниць з’являлися памфлети. Вченому били вікна, надсилали листи з погрозами і підкидали дохлих кішок на поріг.
У 1864 році Палата громад ухвалила складений за проектом Беббіджа білль про заборону вуличних музикантів. Однак документ практично не мав ефекту. Беббідж помре задовго до першого дієвого засобу від міського шуму.
ГУДІТИ ТУТ НЕ ВАРТО
У 1884 році капітан прусської армії Максиміліан Плеснер публікує товсту брошуру «Антифон: засіб, що робить звуки і шуми нечутними». Винахід уродженця Штутгарта не відрізнявся високим стилем: прилад з кулькою на кінці треба було загвинчувати собі в вухо. Плеснер вважав, що дарує людям насолоду тиші і мільйони розумних думок.
Капітан був не дуже підприємливим: його пристрій не набув популярності. Але ідея вставити що-небудь у вухо була перспективною. До початку 20 століття з’являється безліч парафінових затичок. У 1907 році на ринок виходять німецькі вушні затички Ohropax, які випускаються досі.
На початку 20 століття опір шуму стає організованим. Особливою активністю вирізняється нью-йоркське «Товариство за заборону недоречного шуму». Вікна його засновниці Джулії Барнетт Райс виходили на Гудзонську затоку. Вона найняла студентів підрахувати, скільки разів на добу з боку затоки лунає пароплавний гудок. З’ясувалося, що раз на три хвилини. Більшість гудків не мали практичного сенсу – це були привітання капітанів одне одному.
Райс залучила до своєї організації правильних людей. Її активно підтримували вчителі, юристи. Вона переконала Марка Твена стати почесним головою Дитячої філії товариства. В 1907 році конгрес США ухвалив акт, який регулює гудки в портах, а ще за п’ять років громадськість домоглася запровадження в Нью-Йорку зон тиші навколо лікарень і навчальних закладів.
В 1975 році доктор психології Ерлін Бронзафт провела дослідження в одній зі шкіл Мангеттена. Одне крило школи виходило на залізничні колії, в іншому було тихо. Діти, які навчалися в шумному крилі, набагато сильніше втомлювалися і відставали у навчанні порівняно з однолітками.
