Чесно і дуже смішно про те, що відчуває жінка при ПМС
І так ось поцілуєш його в щетину і думаєш: як же добре-то все! — а тут і собачка прокинулася, хвостиком б’є, по паркету кігтиками цокає, натякає, що пора вже їй і в туалет.
На вулиці теж краса — дощ, сніг, гівно, диті що плачуть коли в садок ведуть, а ти дивишся на собачку і знову радієш: як добре, що свої-то вже виросли, самі в школу, самі зі школи, щастя ж!
Повертаєшся додому, а там вже і кава готова, як добре-то, думаєш, що тоді в Ашані три коробки фільтрів купили, щастя ж! І таке щастя щоранку днів приблизно двадцять на місяць випадає. А потім раптом — трясь, і все … все! Числа приблизно двадцять першого телефон з великим сумом повідомляє: перший день ПМС, Анна! І … відкриваються очі.
На все. І немає від цієї правди порятунку. До двадцять восьмого точно немає. Тому, що не треба, не треба більше цієї брехні, самообману, мішури цієї глянсової — вистачить!!!
Прокинулася вона. Башка НЕ профарбована, лінива, страшна, стара, як пипець, а все туди ж. І жирна притому. Собака розпущена, теж жирна, з пащі смердить, хоч святих винось, скаче тут. За яким хріном вона взагалі? Хто її завів? Дітки! А навіщо? Пограти! Вони пограли, а ти щоранку з нею прешся! У сніг, в дощ, в гівно!
І цей ще лежить. Лежить він тут! Навмисно лежить, видно ж по ньому, що задумав підлість. Не хоче з собакою гуляти, прикидається, що спить! А як йому, з іншого-то боку, не прикидатися, якщо поруч з ним кожен день таке? Дура жирна, з непрофарбованою головою і собака смердюча, теж жирна? Як це витримати, щоб не впасти в летаргію?
Ну, гаразд, хоч на вулиці нічого не змінилося — війна з навколишнім середовищем йде добре. Дитину в садок тягнуть. Так їй і треба, нехай сидить там. Хочеться прямо підійти і сказати: чого ти кричиш, хлопчик? Не зрозумів, куди потрапив? Ти в жопу потрапив, ясно ?! І марно кричати, нікому ти тут не потрібен, так само, як і я!
У ліфті ридати вже, від жаху, що відбувається, від безсилля і мороку. Дім цей, з кавою. Каже, як добре, що тоді в Ашані три коробки купили. А ти так вкрадливо: може, краще про щось інше поговоримо? — Про що? — Ну, розкажи мені краще про Таню Іванову. Як ти був в неї закоханий. — Я тоді в школі вчився. — А ти все одно розкажи, мені дуже цікаво! — і дивишся так, трошки з презирством, з-під лоба.
Ну, доводиш його потихеньку, слово за слово, ніхрена не зроблено, ранок пройшло в скандалі, і ось ти вже за кермом, в школу за дитиною їдеш. І тут абсолютно випадково, нічого, як то кажуть, не віщувало, тебе підрізає якась безвідповідальна нікчема із дивними номерами. Здавалося б, плюнути і розтерти! Але не в ці дні, ні з двадцять першого по двадцять восьме.
Ти паркуєшся біля школи, руки тремтять, ти зовсім розчавлена життям: тебе не поважають на дорогах, ти жирна, а твій мужик любить Таню Іванову. І тоді ти піднімаєш очі і бачиш прямо перед собою напис — ПРОДУКТИ. Ти йдеш в ПРОДУКТИ і купуєш шоколадку Мілку, в яку для більшої калорійності вставили печенько.
І ще нутеллу, добре, якщо вона у них в продуктах десь біля вікна стояла і підморозило. Береш ще пластикову ложку, сідаєш в машину, їж і Мілку, і замерзлу нутеллу. Пластикова ложка швидко ламається, тоді нутеллу можна їсти ключем. І якось відпускає. … »
Джерело
