ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

– Ой недобре, недобре це, – прошепотіла Зорянина сестра Віта до свого чоловіка. – То душа покiйної Олегової дружини. Не хоче відпускати його.

– Тихо… Скажеш таке, – цитьнув на Віту Олексій. – Скільки вже часу минуло, відколи не стало Марини. Не він перший удівець і не останній, який одружується вдруге. А щодо голубів, то їх тут ого-го скільки. Люди підгодовують, от вони й не бояться на підвіконня сідати. Джерело.

– Поглянь, у тієї голубки чорна ознака на лівому крилі. Кажу тобі, неспроста це. Скільки разів до Зоряни приходила, і ніколи не бачила, аби голуби в її вікна заглядали.

– У тебе все, наче за класиком – білий птах з чорною ознакою. Частіше до ворожок бігай, то ще не таке в голову прийде. Взяла в моду. Ти хоча Зоряні не кажи нічого. Достатньо їй першого чоловіка-пройдисвіта. Стільки нервів з’їв! Тепер ще почне переживати через голубів.

– Ну-ну…

Олег був удівцем. Сумував за Мариною. Бо в шлюбі два десятки років прожили. Доньку заміж недавно віддав.

– Тату, зізнайся: невже тобі не подобається жодна жінка? – запитала якось Ліда. – Знаю, що мама була найкраща. Але захочеш одружитися вдруге – я не проти. Ми з Олексієм переберемось у нову квартиру. Ти залишися сам.

– Подобається. Але…

– Що «але»? Я її знаю?

– Ні. Зоряною зветься. Розлучена. Сина має. Школяр ще. Трохи молодша від мене.

– Познайомиш?

– Спробую, – віджартувався.

І ось Олег із Зоряною розписалися. Після невеличкої забави у ресторані запросили найближчих на солодкий стіл до Зоряниної квартири. Тут наразі й житимуть. В Олега – дві кімнати. Там донька із зятем поселилися, поки ремонт у новому помешканні триває. А в Зоряни – трикімнатна оселя.

Гості збиралися додому, а голубка прилетіла знову.

Зоряна з Олегом гарно ладили. Знайшов з вітчимом спільну мову і Зорянин син. А потім…

Перед річницею їхнього спільного життя голубка з’явилася знову. Зоряна не звернула уваги на «гостю» біля вікна. Віта помітила. Якраз до сестри заскочила. Але промовчала.

– Віто, чекаємо тебе з Олексієм у неділю на невеличку забаву. З нагоди нашої першої спільної річниці. До речі, маю смачне італійське вино. З тих, які ти любиш.

Голубка знову в неділю зирила в шибу. Летіла назад. Поверталася.

– Неспокійна вона якась, – прошепотіла Віта до Олексія.

– Хто? Зоряна?

– Голубка.

– Ти знову за своє?!

Непорозуміння почалося з понеділка. Костя, Зорянин син, випадково розлив на Олега компот.

– Ти, наче слон у посудній лавці. Не бачиш, що я вже на роботу зібраний? – огризнувся Олег.

– Яка проблема? Переодягнися, та й усе, – втрутилася Зоряна.

– А ти не розводь сюсі-пусі зі своїм сином. Чоловіком треба бути, а не маминим… Ет!

– Олеже, ти що, не з тієї ноги нині встав?

– Швидше б ремонт мої закінчували. Півтора року ради не можуть дати. Набридло.

– Не зрозуміла. Ти… хочеш повернутися до себе? Ми ж домовились твою квартиру в оренду здавати.

Олег нічого не відповів. Переодягнувся й пішов на роботу.

Зоряна помітила: чоловіка наче підмінили. Почав дратуватися через дрібниці. Погримувати на пасинка. І до неї побуркував.

– Віто, навіть не знаю з чого почати, – Зоряна вирішила розповісти усе сестрі. – З Олегом щось коїться. Навіть не знала, що в нього стільки злості може бути. До Кості за будь-що чіпляється.

– То все голубка винна.

– Яка голубка?

– Біла. З чорною ознакою на лівому крилі. Хіба ти ніколи її не бачила біля свого вікна?

– Біля нашого будинку, знаєш, скільки голубів є? Пенсіонерки їх годують.

– Кажу тобі: ця голубка – особлива. Це – душа покiйної Марини. Невгамовна. Не хоче Олега відпустити.

– Це тобі воpoжки сказали?

– І ти туди, куди мій Олексій. Смуток на її крилі.

– Може, в Олега криза середнього віку. Таке ж трапляється. Наукою доведено.

– Це у ваших стосунках криза.

Коли донька із зятем перебралися у власне помешкання, Олег часто залишався ночувати у своїй хаті. А Зоряна не полишала надії здавати чоловікове житло у найм, аби зібрати трохи грошей на майбутнє синове навчання.

– Олеже, давай, підшукаємо квартирантів. Ти ж знаєш, навчання в університеті коштує дорого. А Костя хоче вступати. Якщо вже не хочеш здавати своє помешкання, здамо моє.

– Хату покійна Марина отримала, – перебив дружину Олег. – Не можу я туди привести чужу жінку. Ти не зрозумієш.

Зоряна остовпіла від несподіванки.

– Чужу, кажеш? То… то в мене живи. А твою… квартирантам.

– Сторонні люди? Ні! А гроші на навчання можна й за кордоном заробити, – продовжував Олег.

Ці слова вкололи Зоряну прямісінько в серце.

– Олеже, чому ти став такий?

– Який?

– Черствий! – крикнула з опалу. І заплакала від образи.

Костя також почав сторонитися вітчима. Зоряна зрозуміла: нема щастя з Олегом. Пропало. Чому? Не знала.

…Голубка прилетіла на Зорянине день народження. Вранці.

– Чого тобі треба?! Лети геть! – проганяла непрохану «гостю».

Птаха сіла на дереві напроти вікна. І дивилась на Зоряну. Жінці аж моторошно стало.

Цього ж дня Олег сказав, що йде від Зоряни. Причини пояснити не міг. Просто сказав:

– Не доля нам бути разом.

– Дякую за «привітання», – мовила у відповідь.

Зоряна з Олегом розлучилися.

Голубка зникла. Зоряна більше ніколи не бачила її біля своїх вікон.

Костя перейшов у одинадцятий клас. Зоряна залишила сина на Віту й поїхала заробляти гроші.

Через кілька років зустріла Олегову сусідку. Розговорилися.

– Як Олег? – не втрималася, аби не поцікавитися.

Читайте також: Одна з маминих подруг, скориставшись станом батька, просто влiзла на нього, зaдерши сукню. А потім зловтішалася, що це була вдала помста

– Мав жінку. Але вони не розписувалися. Просто жили. Непорозуміння почалися, коли вона перебралася до нього. Її квартиру затопили. Так, що довелося ремонт робити. Скаржилася мені, що Олег їй дорікав, мовляв, майстри такі повороткі, як мухи в окропі: працюють поволі. Хотів, аби швидше вступилася з хати. А ще: того не чіпай, цього – не бери, бо то Марина колись купила.

Що з ним трапилось? З покiйнoю дyша в дyшу жили. Не сварилися. А тепер… Чи то від віку люди змінюються? Залишила його ця жінка. Добра вона. Правда, мала до мене претензії. Думала, що я голубів принаджую. Якийсь нахаба, якби міг – до хати залетів би. У вікно дзьобом стукав. Не любила вона тих птахів. І я також випрані речі вивішую на вулицю з балкону. А ті голуби.

– То була голубка.

– Що кажете?

– Нічого… то я так.