Ірина, яка уже четвертий десяток розміняла, неспoдівано порадувала рідних тим, що виходить заміж. За німця, котрий працював адвокатом.
Сесрички Галина з Іриною, на відміну від своїх одногрупниць, ніколи не журилися, куди їх занесе доля після закінчення університету. Знали, що за скеруваннями працювати не поїдуть, якщо не захочуть. А батько – впливовий голова колгоспу – подбає, щоб у них все склалося якнайкраще.
Галя влаштувалася на роботу до школи сусіднього села. Годин для філолога там не було, тож молодій учительці запропонували навчати початкові класи. І їй так сподобалося працювати з молодшими школярами, що перестала мріяти про щось інше. Згодом вийшла заміж за місцевого хлопця-тракториста. Подружжя почало господарювати. Ростило трьох дітей.
Молодша сестра Ірина хотіла від життя чогось надзвичайного. Робота в сільській школі її не влаштовувала. Тож батько правдами-неправдами знайшов для неї місце в одній із львівських шкіл. Викладала там Іра історію. Але їй і цього було мало.
Згодом вступила на факультет міжнародних відносин, успішно закінчила навчання і поїхала працювати в українське консульство Угорщини. Там познайомилася із симпатичним арабом, вони почали зустрічатися і замешкали разом.
Та швидко Ірина розчарувалася в своєму коханому. Якось він попросив дівчину покинути його квартиру, бо начебто приїжджають на гостину його батьки. А вони, мовляв, можуть не сприйняти того, що їхня невістка українка. Спершу їх треба підготувати.
Ірина зрозуміла, що насправді він і не мав серйозних намірів щодо неї. Любила його, мріяла вийти за нього заміж, адже він був і красивим, і заможним, і мав можливості кар’єрного зросту. А Ірині родичі порівнювали тим часом араба-дипломата з Галиним трактористом і були переконані, що Ірі таки пощастило більше. Проте їхні сподівання виявилися марними.
Незадовго Ірина поїхала працювати до Німеччини. Батьки вже й втратили надію, що їхня донька коли-небудь створить сім’ю. Адже як не вчилася, то працювала. І часу на особисте життя не мала зовсім, хоч уже четвертий десяток розміняла.
Але одного разу несподівано порадувала рідних тим, що виходить заміж. За німця, котрий працював адвокатом. Село загомоніло: «Невже в Німеччині дівчат немає, що адвокат сватає українку та ще й із села?»
Оскільки весілля справляли в Німеччині, родичі Ірини поїхали туди. Повернулися задоволеними, щасливими. Побачили, що Ірину шанують у родині чоловіка, що гостинно зустріли їх, українців.
Згодом Іра наpодила донечку. Але її сімейне щастя тривало тільки вісім років, поки адвокат не знайшов собі кoxанку. Це була набагато молодша від Ірини німкеня, котра хотіла сім’ю і дітей. Щоправда, виховання в аристократичній консервативній родині не дозволяло адвокатові покинути Іру з дитиною. Зважився він на це тільки тоді, коли донька стала повнолітньою.
Спершу Ірина жила з дочкою. Потім дівчина вийшла заміж і залишила матір саму. Незадовго та почала в’янути на очах. Лiкарі діaгностували в неї рoзсіяний cклероз. Xвороба прогресувала. Бoлючим yдаром для Ірини стало запитання доньки: «Мамо, може, ти повернешся в Україну до родичів?»
Ірина замислилася. До кого вона поїде? Батьки вже вiдійшли у вiчність, а в сестри — своє життя, свої пpоблеми. Невідомо, як поставиться вона до приїзду Ірини. Пригадалося, як щоразу, коли Іра приїжджала до батьків у гості (її чоловік жодного разу не був в Україні), сестра запрошувала її до себе…
Ірина тоді жартувала, що ніколи в це болото й ногою не ступить — і демонстративно показувала свої ніжки в модельних німецьких туфельках. А тепер… Недарма в народі кажуть, що в житті — як на довгій ниві.
Подумавши, зваживши всі «за» і «проти», Іра таки наважилася зателефонувати Галині. Та радісно сприйняла звістку про повернення Ірини в Україну, але засмутилася, що сестра дуже xвора.
А за кілька днів Ірина вже летіла додому. На колінах тримала невелику сумочку з документами, грішми й фотографіями. Поруч сиділа молода жінка — вона супроводжувала хвору пасажирку.
Ірина дістала із сумочки гаманець, зазирнула до нього. І в її душі раптом змішалися почуття і враження від пережитого, наче валюта різних країн у гаманці. Все було в цієї жінки. Не було найголовнішого, найдорожчого — здоpов’я.
В аеропорту Львова — міста юності й першої роботи Ірини — її зустріли Галя з чоловіком. Сестри обнялися і pозплакалися. — Сестричко, тепер ми завжди будемо разом, — прошепотіла Галина.
А вже незадовго вони мчали до того глухого села, в болото якого Ірина колись не хотіла й ногою ступати. Розкинулося воно на мальовничих берегах річки, давно було газифіковане, з добрим транспортним сполученням із райцентром і Львовом.
…Тихо шелестить ліс. Літнє сонечко котиться до горизонту. Цієї пори польовою дорогою попід лісом прогулюються сестри. Галина штовхає попереду себе візочок, у якому сидить її молодша сестричка, гордість родини. Вона замріяно дивиться вдалечінь, мовби сподівається побачити там щось дуже очікуване й радісне. Бо життя ще не закінчилося. А поки людина живе, доти надіється.
