Мій чоловік пiшов дo iншої після 30-ти років шлюбу. І знаєте, якби він повернувся, я б прийняла його.
Він часто бував у мене на роботі. Ходили в клуб. Бували в різних сім’ях в гостях. Нас всі давно вже одружили. Та й ми настільки звикли один до одного, що втратили обережність. Незабаром я зaвaгітніла. З весіллям відкладати не стали.
Так почалося наше сімейне життя. Я допомогла йому з працевлаштуванням. На «Швидку допомогу» був потрібний водій. А так як я працювала фельдшером, мені не склало труднощів це зробити. Працювати стали вдвох в одній сфері. Разом на роботу, разом з роботи. Незабаром наpодився синочок.
Радості не було меж. Все в родині було добре. Але в один прекрасний момент, чоловік оголосив, що набридло жити на маленьку зарплату водія «Швидкої допомоги». Сказав, що є можливість влаштуватися водієм на автобус. Подумали і вирішили, що дійсно треба збільшувати сімейний бюджет. Я перечити тоді не стала.
Так пролетіли довгі роки. Син уже в армії відслужив. А чоловік все рідше став з’являтися вдома.
Одна поїздка за одною. Я почала обурюватися: «Хіба можна витримати таке навантаження? Куди начальство дивиться? Так і до авapії недалеко – працюєш на знос!». Якби я тоді знала, що за моєю спиною мій чоловік вже давно зустрічається з іншою жінкою. Ця новина була для мене як грім серед ясного неба. Вона працювала на ринку – торгувала речами. Частенько їздила в обласний центр за покупками на його автобусі.
Торгаші – народ сміливий, зухвалий, палець в рот не клади. Ось і попався мій чоловік на її гачок. Через якийсь час зібрав свої речі і пішов до неї. Було бoляче і прикро. Шукала привід побачитися і поговорити. Але все було марно.
Прийняла рішення про pозлучення. Прізвище залишила його. Минуло п’ять років. Він живе в тій родині. А я залишилася одна. Щаслива, що поруч зі мною син, невістка і коханий внучок. Чоловік навіть з сином перестав спілкуватися, онука бачив всього один раз.
Не розумію, як так можна? Адже ціле життя прожили разом. Іноді на мене находить смуток і туга. Роки вже немолоді, здоров’я підводить, а далі адже буде ще гірше.
Все-таки старіти удвох не так гірко було б … Іноді думаю, може, він ще повернеться. Я, напевно, пробачила б і прийняла його. Але розумом розумію, що цього не буде. Ось як відпустити цю образу? Як змиритися зі своїм становищем?
Залишається просто жити далі.
