Нещодавно до мене приїхав мій рідний брат, йому 30 років, і він збирається купити собі квартиру. Олексій вже більше п'яти років їздить на заробітки то в Чехію, то в Польщу, на будову.
Відразу скажу, що я не хочу чогось особливого від життя, я просто хочу мати свій кут. Але чоловік мене в цьому не підтримує. У нас
звичайнісінька сім’я, є дворічна дитина. Я зараз не працюю, сиджу в декреті. Сім’ю повністю утримує чоловік. Працює на улюбленій,
дуже цікавій роботі, готовий там днювати і ночувати, тільки ось, як часто буває, заробляє він небагато. Ледве вистачає на їжу та комуналку.
Ми живемо зараз у його батьків в їхньому заміському будиночку. Вони нам виділили окрему кімнату, а кухня, ванна і туалет у нас
спільні. Я родом з маленького села з багатодітної родини, тому на допомогу батьків мені розраховувати не доводиться.
В свекрів нам жити непогано, але якщо розглядати цей варіант як тимчасовий, тому що я не хочу все життя прожити в невістках.
Відколи я пішла в декрет, грошей у нас зовсім обмаль. Бувають часи, коли памперси дитині нема за що купити.
То ж я чоловікові весь час повторюю, щоб думав, що робити.
– Ну ти чоловік чи ні, врешті-решт? Роби хоч щось! Роботу міняй, підробіток шукай, я не знаю! Не можна так!
– А як раніше без памперсів обходилися? – розводить руками чоловік. – І нічого! Жили нормально! Не принцеса, обійдешся тиждень,
випереш! До горщика привчай! Ну де я тобі знайду таку роботу, щоб платили мільйони? За моєю спеціальністю такої немає. А
вантажником підробляти після трудового дня, я не хочу. Захворію – у тебе і того не буде, що є зараз.
Так в суперечках і живемо. Я розумію чоловіка, він як єдина дитина в сім’ї ніколи не думав про майбутнє. Батьки дали йому освіту,
знайшли непогану (як вони самі вважають) роботу, та й житлом забезпечили – постійно повторюють, що цей будинок колись
перепишуть на мого чоловіка.
Але я не хочу колись, я хочу зараз. Мені 29 років, чоловікові 31, а його батькам 55. Нам усім ще хочеться пожити для себе, а не чекати на спадщину.
Я дивлюся навколо як живуть люди і тільки зітхаю – ті купили машину, інші поїхали відпочивати до Туреччини, треті дачу приглядають.
А у нас пустий холодильник і ніяких перспектив. І чоловіка все влаштовує.
Я втомилася від безгрошів’я. Мені хочеться жити, а не виживати. З’їздити у відпустку, одягнутися, але головне – купити квартиру.
Нещодавно до мене приїхав мій рідний брат, йому 30 років, і він збирається купити собі квартиру. Олексій вже більше п’яти років їздить
на заробітки то в Чехію, то в Польщу, на будову. Всі гроші відкладав і от тепер має вже повну суму для того, щоб придбати квартиру.
Я послухала свого брата і запитала, чи не може він і мого чоловіка взяти з собою. Брат сказав, що без проблем. З радісною новиною я
поспішила до чоловіка – я, мовляв, роботу тобі знайшла, через кілька років і ми зможемо купити собі квартиру, але чоловік категорично відмовився.
Мовляв, знає він, як живуть і працюють заробітчани. Дітей і дружин не бачать місяцями. Здоров’я тратять. Його потім не купиш. А з
грошима і надути можуть запросто.
– Я без роботи не сиджу! – заявив чоловік. – Ну хай не грошова, так. Але – не голодуємо ж ми? Макарони і крупи є в будинку завжди.
Вчися готувати, щоб було смачно і різноманітно. А втрачати здоров’я я не поїду!
Хто в цій ситуації не має рації – я, бо вважаю, що чоловік повинен забезпечувати сім’ю? Чи чоловік, який занадто береже себе?
Фото ілюстративне – gazeta.
