Та я пішла додому, бо дуже прикро на душі було. Навіть з внуками спілкуватися не хотілося.
Я ще працюю, а от на вихідних завжди йду після храму до сина й свекрухи допомогти щось по господарству, а головне – в городі, бо вони не встигають, обоє працюють, двоє дітей-школярів.
Не знаю, подобається їм це чи ні, особливо невістці, але допомога моя їм точно не зайва, та ж невістка мені завжди дякує. Так от. прихожу я, працюю у них, невістка й син зазвичай якимись своїми справами у вихідні зайняті, і це зрозуміло.
А от онуки могли б мені і допомагати! Але вони сплять!
Онучці Даші 11 років, Данилку – сім. І вони в суботу-неділю сплять до 11-12 дня, бо батьки їм перед вихідним дозволяють довго не лягати. Скільки завгодно щось дивитися, або в комп’ютерах сидіти.
Я такого не розумію!
Ну не було в нас такого, щоб ми до обіду спали. Прокидалися разом з батьками, вчили уроки, якщо треба було, допомагали батькам, а потім вже бавилися.
А тут прийшла сьогодні до сина й невістки попоратися в городі, 11 година дня, а внуки ще сплять!
Розбудила внучку, щоб йшла зі мною на город і виноград обривати, бо якраз дозрів, а вона мені: «Не заважай спати, бабусю! Тобі треба – сама й працюй!»
Я вийшла зі спальні ображена, розповіла невістці, б осина вдома не було, на ринок поїхав.
А вона мені:
– Ну мамо, дійсно, не чіпайте дітей, вони вчора пізно лягли. Коли їм ще виспатися, як не в дитинстві? Я їй відповіла, що з таким підходом виростуть з них егоїсти й ледарі.
Обривала я майже до вечора той виноград, ніхто так і не вийшов до мене. Хоча ні. Даша на кілька хвилин вискочила, щоб дорогим телефоном пофотографуватися для соцмереж на фоні стиглого винограду… Син лише в кінці допоміг мені лозу обрізану прибрати. Я навіть вечеряти з ними не схотіла, хоч невістка і запрошувала. Та я пішла додому, бо дуже прикро на душі було. Навіть з внуками спілкуватися не хотілося.
Розповіла все дома сусідці, яка на чай прийшла. А вона мені сказала, що треба припиняти «пахати» на дітей, а жити для себе, влаштовувати своє життя, насолоджуватися ним. А я цього просто не вмію, родина – і є сенс мого життя. Але, на жаль, я для них таких значення й цінності не маю
