У дитинстві я його побоювався. Не стільки його крику, скільки сили, з якою він справлявся з усім на дачі…
Дідусеві дуже не хотілося, щоб я сидів без діла.
Він відправляв мене бігати, підтягуватися на саморобному турніку і кільцях, в перервах піднімаючись на канаті. У три роки я навчився читати, а в сім знав таблицю множення, поки мої однокласники користувалися підказками на лінійці аж до старших класів.
Він геніально навчив мене плавати: одного разу видавши мені подушку для того, щоб я перепливав озеро, він кожен день її потроху здував. «Вона ж взагалі не надута!» – пильно помітив я до кінця третього тижня. «І правда …» – дідусь з перебільшеним сумнівом оглянув подушку так, наче вперше взяв її в руки. – «Але ж вона вже тобі і не потрібна!». В той день я переплив озеро сам.
Щоранку дідусь не дозволяв мені спати довше дев’яти. Його самого вже о шостій ранку можна було виявити в майстерні, де він вічно щось пиляв, стругав, вирізав. І я сам вчився працювати з інструментами, створюючи собі рукавичку Фредді Крюгера (так, з справжніми лезами). Вів щоденник, записуючи свої враження. Перекладав з англійської Брета Істона Елліса і читав по кілька книг за літо. Мої друзі дивилися на все це зі змішаними почуттями: вони так і не могли зрозуміти – чи потрібно заздрити чи співчувати ексцентричності моїх родичів.
В останні роки він вже не приходив до майстерні. Він все менше говорив. Все рідше я бачив його за роботою. І все частіше я бачив, як він без будь-якої мети обриває листя з кущів смородини, безцільно переставляє порожні пляшки або просто кудись кудись у далечінь – абсолютно незрозуміло куди саме. У відповідь майже на будь-яке питання він просто відповідав «Не знаю» – або «Не пам’ятаю», в залежності від теми.
Перед тим, як його забрали в лікарню з нападом панкреатиту, він уже не міг говорити, але гладив руку бабусі і цілував її. Його відвезли за два дні до їх 57-річного ювілею спільного життя.
Наступного разу я побачив мого сильного дідуся в палаті інтенсивної терапії, куди його перевели після реанімації. Через підключені трубки ледь можна було розгледіти обличчя, але в той день сталося маленьке диво: він вийшов з коми і стиснув мені руку – як тоді, коли я боявся в дитинстві. Мені здалося, що він усміхнувся. Або просто здалося.
«У вас п’ять хвилин», – попередив мене лікар і пішов, не чекаючи реакції. Я відчував себе дивно. Говорити не хотілося, а від наповнених болем стогонів літніх людей, які лежали поруч, ставало не по собі. Відчуваючи себе як на сповіді в церкві, я чомусь відчув найважливіше. Всі головні життєві мудрості звучать як банальності. Carpe diem, «перед смертю розумієш, що є дещо важливіше грошей», а все, що ти називаєш життям – не такий вже довгий момент між дитинством і тим, коли ти перетворишся в набір сухих дат. Але пам’ятна фотографія потріскається і осиплеться під вагою часу, а набір цифр «коли ти відвідав цю землю» нічого не скаже про тебе.
Ти перетворюєшся на спогад у інших. І якщо тобі вдалося зробити так, щоб поруч з тобою їм було по-справжньому добре, то іноді головне, що ти можеш зробити – передати це відчуття далі.
“Звісно, це можна зробити” – кажу я тим, хто поруч зі мною.
“Звісно, це можна зробити” – повторюю я собі.
Alexander Murashev
На фото:
Віталій Павлович Кирилко
Червень 1936 — Серпень 2017
