Від дочки не було новин кілька місяців, а потім вона зателефонувала і сказала, що тепер вона заміжня. У них з чоловіком було весілля, а нас не покликали. Дочка пояснила, що великого торжества не було,
В молодості я завжди мріяла жити в місті, бути, так би мовити, міською дамою – завжди при манікюрі, з ідеальною укладкою і в
ідеальному вигляді. Але доля вирішила по-іншому, я полюбила хлопця з села, поїхала жити до нього. Так і залишилися мої мрії
нездійсненними, але зате я знайшла у своєму чоловікові справжню опору і любов. А що ще треба в цьому житті?
В щасливому шлюбі у нас народилися син і доня. Дочка старша за сина на вісім років. З дитинства вона, як і я колись, мріяла поїхати
жити в місто. Я дивилася на Іринку і згадувала себе, думала, як же вона схожа на мене. Тому ми з чоловіком і складали гроші з її
дитинства ще, щоб мати змогу відправити її на навчання в столичний університет.
Іруся виросла, поїхала в столицю. Скільки гордості було у нас за неї, коли вона поступила в престижний університет. Так, нам важко
було оплачувати її навчання, а також утримувати її саму. Але ми впевнені були, що вивчиться, матиме хорошу роботу, брату
допоможе. Та й нам на старості допоможе теж.
За роки навчання Ірина додому приїхала всього разів п’ять. Все розповідала, що дуже багато треба вчити, ми і не ображалися. Тим
часом постійно посилали їй гроші. Олег, наш молодший син, був обділений багато в чому – все заради того, щоб старша сестра
отримала хорошу освіту. Син з розумінням ставився до ситуації, вважав, що так потрібно на благо всієї нашої сім’ї.
Після університету Ірина отримала хорошу роботу. Ми всі чекали її в гості, а вона не приїжджала – знову зайнята постійно. А потім
сказала по телефону мені, що у неї хлопець. Хлопець на десять років старший за неї. Мені було незрозуміло це все, але я нічого їй не
сказала. Розповідала, що дуже його любить, він якийсь столичний бізнесмен. Ну і добре.
Потім кілька місяців від Ірини не було новин. Якось вона зателефонувала і сказала, що тепер вона заміжня. У них з чоловіком було
весілля, а нас не покликали. Пояснила, що великого торжества не було, були лише найближчі, і вислала мені кілька фото.
Я зрозуміла, що мене не покликали тому, що я просто не вписалася б в їхню ідеальну картинку, сваха моя – така вишукана леді, що
доньці, напевно, за мене було соромно.
Коли я запитала її, коли дочка приїде і познайомить мене з зятем, вона знову відповіла, що зайнята. Ось я і зрозуміла, що втратили ми
свою дитину. Тієї Іринки, яку я виховувала і ростила, заради якої жила – її більше немає.
Ми з чоловіком порадилися, і вислали їй в якості весільного подарунка 10 тисяч гривень, щоб їй не було соромно перед новою
родиною, що батьки її не привітали. Ну що ж, нехай живуть щасливо, а мені дуже прикро.
Фото ілюстративне – реriscopes
