«На що ти розраховуєш, те і знайдеш» ©

ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Авторизація

Авторизуйтеся

Закоханість і зачарованість коханим в роками мине, а звички, які заклалися в людині ще в дитинстві, навряд чи зміняться.

Закоханість і зачарованість коханим в роками мине, а звички, які заклалися в людині ще в дитинстві, навряд чи зміняться.

Коли я була молода, у суспільстві не було заведено жити разом до одруження, люди вважали це дивним і навіть грішним. Зараз я завжди всім раджу пожити певний час разом перед тим, як приймати рішення про офіційний шлюб. Це дає можливість побачити людину зовсім з іншого боку, побачити його звички, вивчити вподобання, ставлення до хатніх справ, і це дуже важливо, тому що у шлюбі більшість часу займає саме побут.

Якби я колись мала таку нагоду, думаю, це допомогло б мені справді обирати людину, з якою я змогла б прожити все життя, а не отримати досвід, з якого можна лише зробити висновки на майбутнє.

Побачення, походи в театр та кіно — це чудово і романтично, люди закохуються і не можуть відірвати погляд одне від одного, їм і справді комфортно разом. Але сімейне життя — це набагато складніше, ніж прогулюватися вуличками і парками за ручку, набагато менш романтично, ніж цілуватися під дощем на прощання з коханою людиною. Продовжувати кохати і поважати людину, з якою проводиш разом цілий день, кожен день — це рішення, це вибір і праця.

З чоловіком ми почали зустрічатися ще у студентські роки, він був таким уважним, галантним. Навіть після одруження ми не одразу почали жити разом, залишалися по черзі одне в одного, та й то не кожного разу. Коли я дізналася, що чекаю дитину, то переїхала з місто у село до своїх батьків — свіже повітря, домашнє м’ясо, молоко, всі фрукти і овочі теж свої, та й мама давала мені необхідні настанови, як майбутній матері. Чоловік тоді ще навчався на магістратурі, тому змушений був залишитися в місті і приїжджав до мене раз на тиждень. Ми гуляли, частувалися черешнями з саду, говорили годинами, бо за тиждень стільки всього назбиралося, чим хотілося поділитися!

 

Моя мама завжди намагалася передавати нам щось домашнє до міста, щоб ми їли якісні продукти і не витрачали гроші на їжу зайвий раз. Весною, коли тільки з’явилася молоденька редиска і зелень, мама передала мені пучечок для салату. Сину тоді було кілька місяців, і я, вклавши його спати під вечір, пішла готувати вечерю. Зварила рису, запекла кілька курячих гомілок і саме дорізала овочі на салат, коли Матвійко прокинувся. Кинула все і пішла до малюка, якого саме турбували кольки

. Того вечора довгенько не могла приспати сина знову, а коли він заснув, повернулася на кухню — а вечері наче і не було.

— А де ж салат і курка?..

— Ой.. Олюню, вибач, я щось захопився так, що нічого і не лишив. Так смачно було! — без жодних докорів сумління пояснив чоловік. — Як же я скучив за свіжими овочами! Ми тут в місті таких смачних ніколи ще не їли, добре тобі, що ти в селі росла.

 

Мені аж мову відібрало, і я розплакалася. Мені не було шкода того салату, зовсім ні, але як же зачепило мене те, що коханий навіть не подумав про мене, та і про свою матір. І що я тепер маю казати свекрусі, яка прийде з роботи втомлена і голодна? Вона і справді скоро повернулася з роботи і зовсім не зраділа тому, що я, бувши весь день вдома, навіть вечерю для неї не зготувала, хоча живу в її квартирі.

Такі ситуації траплялися нечасто, але не могли лишитися без моєї уваги, тому що я до такого не звикла.

Через декілька років нам вдалося переїхати на власну квартиру, і тільки там я змогла побачити свого чоловіка таким, яким він і був, з його любов’ю з’їдати все найсмачніше самому, поки інші не бачать, і не лишати навіть шматочка.

 

Після появи  сина у мене трохи похитнулося здоров’я — почалися проблеми з тиском, дуже часто він був занижений, і рівнем цукру. Доходило до того, що я не могла нічого робити по дому, поки не вип’ю кілька кружок міцної кави. Але кава потребує часу, щоб зварити, тому лікар порадила завжди мати щось солоденьке під рукою — шоколадку або цукерку — щоб швиденько дати організму необхідну порцію глюкози у разі потреби.

Але скільки б я не купувала солодощів додому, якщо зранку я йду на роботу, то можу бути впевнена: ввечері вдома не буде ні шматочка чогось солодкого. Чоловік враз знищував всі солодощі, скільки б його не просили залишати хоча б трішки.

Якось на новий рік до нас в гості мали приїхати мої батьки. Мама заздалегідь через знайомих дістала для мене баночку майонезу, який в радянському союзі був рідкістю, і його мало вистачити на традиційні святкові салати — олів’є та оселедець під шубою. Але до святкової новорічної вечері майонез не дожив… На питання мами і тата, чому ж немає улюблених страв, я не мала куди очі діти. Говорити правду мені було ніяково і соромно, та і розуміла, що мені навряд чи хтось повірить.

Іншого разу до нас мали приїхати в гості друзі з-за кордону. Їх літак прибував ввечері, але від самого ранку я ні на хвильку не присіла, готуючи все для святкової вечері. Головною стравою мала стати телятина за нашим родинним рецептом.

Я її замаринувала за два дні до приїзду гостей, зранку поставила пектися, і вже в обід м’ясо було готове. Закінчивши всі приготування, я поїхала відвезти сина до бабусі з дідусем, як ми і домовлялися, а чоловік залишився вдома. Коли я повернулася через дві години, на блюді не лишилося ані шматочка телятини.

Звісно, це можна вважати дрібницею, але я так і не змогла з цим змиритися, кожен такий вчинок засмучував мене щоразу все сильніше. Я не змогла ані змиритися, ані якось це змінити — от таким він був, і все тут!

Тому не повторюйте моїх помилок. Краще пожити з коханою людиною рік-півтора, щоб зрозуміти, що вас очікує, коли ви залишитеся наодинці одне з одним не тільки на ніч, а і цілий день. Закоханість і зачарованість коханим в роками мине, а звички, які заклалися в людині ще в дитинстві, навряд чи зміняться.

Джерело

ВСЕ БУДЕ ЛЮКС
Коментарі (0)
Авторизація
Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі