ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

“Далекий Схід. Кожна осінь неземної краси. Золота тайга з густо-зеленими плямами кедрів і ялин, чорний дикий виноград, вогняні кисті лимонника, чарівні запахи осіннього лісу і гриби. Гриби ростуть полянами, як капуста на грядці, вибігаєш на півгодини за паркан військової частини, повертаєшся з кошиком грибів. У Підмосков’ї природа жіночна, а тут – втілена брутальність. Різниця величезна і не піддається поясненню.

На Далекому кусається все, що літає. Найдрібніші тваринки забираються під браслет годинника і кусають так, що місце укусу опухає на кілька днів. «Сонечко, полети на небо”, – не далекосхідна історія. В кінці серпня затишні, плямисті корівки збираються зграями як комарі, атакують квартири, сідають на людей і теж кусають. Цю гидоту не можна ні зачинити, ні струсити, корівка випустить смердючу жовту рідину, що не відпирається нічим. Сонечок я розлюбила у вісімдесят восьмому.

На початку жовтня на озерах ми святкуємо День вчителя. Я їду туди вперше. Тонкі перешийки піску між прозорими озерами, молоді берези, чисте небо, чорні шпали і рейки кинутої вузькоколійки. Золото, синява, метал. Тиша, затишність, тепле сонце, спокій.

– Що тут раніше було? Звідки вузькоколійка?

– Це старі піщані кар’єри. Тут були табори, – золото, блакить і метал тут же змінюються в настрої. Я ходжу по піщаному перешийку між відображень беріз і ясного неба в чистій воді. Табори посеред березових гаїв. Заспокійливі пейзажі з вікон тюремних бараків. Ув’язнені виходили з таборів і залишалися в тому ж селищі, де жили їхні охоронці. Нащадки тих і інших живуть на одних вулицях. Їх онуки навчаються в одній школі. Тепер я розумію причину непримиренної ворожнечі між деякими родинами місцевих.

У тому ж жовтні мене вмовили на рік взяти класне керівництво у восьмому класі. Двадцять п’ять років тому діти вчилися десять років. Після восьмого зі шкіл йшли ті, кого не було сенсу вчити далі. Цей клас складався з них майже повністю. Дві третини учнів в кращому випадку потраплять в ПТУ. У гіршому – відразу на брудну роботу і у вечірні школи. Мій клас складний, діти некеровані, у вересні від них відмовився черговий класний керівник. Директриса каже, що, можливо, у мене вийде з ними домовитися. Всього один рік. Якщо за рік я їх не кину, в наступному вересні мені дадуть перший клас.

Мені двадцять три. Старшому з моїх учнів, Івану, шістнадцять. Два роки в шостому класі, в перспективі – другий рік у восьмому. Коли я перший раз входжу в їх клас, він зустрічає мене поглядом спідлоба. Дальній кут класу, задня парта, широкоплечий великоголовий хлопець в брудному одязі зі збитими руками і крижаними очима. Я його боюся.

Я боюся їх усіх. Вони побоюються Івана. У минулому році він в кров побив однокласника. Вони грубі, хамуваті, озлоблені, їх не цікавлять уроки. Вони зжерли чотирьох класних керівників, плювати хотіли на записи в щоденниках і виклики батьків до школи. У половини класу батьки не просихають від самогону. «Ніколи не підвищуй голос на дітей. Якщо будеш впевнена в тому, що вони тобі підкоряться, вони обов’язково підкоряться », – я тримаюся за слова старої вчительки і входжу в клас як в клітку з тиграми, боячись сумніватися в тому, що вони підкоряться. Мої тигри грублять і сперечаються. Іван мовчки сидить на задній парті, опустивши очі в стіл. Якщо йому щось не подобається, важкий вовчий погляд зупиняє необережного однокласника.

Райвно втовкмачує підвищити виховну складову роботи. Батьки більше не відповідають за виховання дітей, це обов’язок класного керівника. Ми повинні регулярно відвідувати сім’ї у виховних цілях. У мене безодня приводів для візитів до їх батькам – половину класу можна залишати не на другий рік, а на довічне навчання. Я йду проповідувати важливість освіти. У першій же родині натикаюся на подив. Навіщо? У ліспромгоспі роботяги отримують більше, ніж вчителі. Я дивлюся на пропите обличчя батька сімейства, обдерті шпалери і не знаю, що сказати.  Дійсно, навіщо? Вони живуть так, як звикли жити. Їм не потрібно іншого життя.

Будинки моїх учнів розкидані на дванадцять кілометрів. Громадського транспорту немає. Я тягати по сім’ях. Візитам ніхто не радий – вчитель в будинку до скарг і прочуханки. Для того, щоб розповісти про хороше, по домівках не ходять. Я ходжу в один будинок за іншим. Прогнила підлога. П’яний батько. П’яна мати. Синові соромно, що мати п’яна. Брудні затхлі кімнати. Немитий посуд. Моїм учням ніяково, вони хотіли б, щоб я не бачила їх життя. Я теж хотіла б їх не бачити. Мене накриває туга і безвихідь. Через п’ятдесят років правнуки колишніх ув’язнених і їх охоронців забудуть причину генетичної ненависті, але будуть все так же підпирати падаючі паркани  і жити в брудних, убогих будинках. Нікому звідси не вирватися, навіть якщо захочуть. І вони не хочуть. Коло замкнулося.

Іван дивиться на мене з-під лоба. Навколо нього на ліжку серед брудних ковдр і подушок сидять брати і сестри. Постільної білизни немає і, судячи з ковдр, ніколи не було. Діти тримаються осторонь від батьків і туляться до Івана. Шестеро. Іван старший. Я не можу сказати його батькам нічого хорошого – у нього суцільні двійки, йому ніколи не наздогнати шкільну програму. Викликати його до дошки без толку – він вийде і буде болісно мовчати, дивлячись на шкарпетки старих черевиків. Навіщо щось говорити? Не має сенсу. Як тільки я розповім, як у Івана все погано, почнеться мордобій. Батько п’яний і агресивний. Я кажу, що Іван молодець і дуже старається. Все одно нічого не змінити, нехай хоча б цього шістнадцятирічного похмурого вікінга зі світлими кучерями НЕ будуть бити при мені. Мати спалахує радістю:
«Він же добрий у мене. Ніхто не вірить, а він добрий. Він знаєте, як за братами-сестрами дивиться! Він і по господарству, і в тайгу сходити … Всі говорять – вчиться погано, а коли йому вчитися-то? Ви сідаєте, сідаєте, я вам чаю наллю », – вона скидає темною ганчіркою крихти з табурета і кидається ставити брудний чайник на вогонь.

Цей озлоблений мовчазний переросток може бути добрим? Я посилаюся на те, що вечеряти треба, прощаюся і виходжу на вулицю. До мого будинку дванадцять кілометрів. Початок зими. Темніє рано, потрібно дійти до темна.

– Світлано Юріївно, Світлано Юріївно, зачекайте! – Ванька біжить за мною по вулиці. – Як же ви одна-то? Темніє ж! Далеко ж! – Матір Божа, заговорив. Я не пам’ятаю, коли останній раз чула його голос.

– Вань, йди додому, попутку зловлю.

– А якщо не знайдете? Образить хто? – «Образ» і Далекий Схід речі несумісні. Тут всім допомагають. Вбити в побутовій сварці можуть. Образити підібраного взимку попутника -ні . Довезуть в цілості, навіть якщо не по дорозі. Ванька йде поруч зі мною кілометрів шість, поки не трапляється попутка. Ми говоримо всю дорогу. Без нього було б страшно – сніг уздовж дороги розмічений звіриними слідами. З ним мені страшно не менше – перед очима стоять каламутні очі його батька. Крижані очі Івана не стали теплішими. Я кажу, тому що при звуках власного голосу мені не так страшно йти поруч з ним по сутінках в тайзі.

На ранок на уроці географії хтось огризається на моє зауваження.

«Язик придержи, – неголосний спокійний голос із задньої парти. Ми всі, замовкнувши від несподіванки, повертаємося в сторону Івана. Він обводить холодним, похмурим поглядом усіх і каже в сторону, дивлячись мені в очі. – Язик придержи, я сказав, з учителем розмовляєш. Хто не зрозумів, у дворі поясню ».

У мене більше немає проблем з дисципліною. Мовчазний Іван – незаперечний авторитет в класі. Після конфліктів і двосторонніх поневірянь ми з моїми учнями якось несподівано примудрилися вибудувати відносини. Головне бути чесною і ставитися до них з повагою. Мені легше, ніж іншим вчителям: я веду у них географію. З одного боку, предмет нікому не потрібен, знання географії не перевіряє райвно, з іншого боку, немає занедбаності знань. Вони можуть не знати, де знаходиться Китай, але це не заважає їм пізнавати нове. І я більше не викликаю Івана до дошки. Він робить завдання письмово. Я старанно не бачу, як йому передають записки з відповідями.

Два рази на тиждень до початку уроків політінформація. Вони не відрізняють індійців від індіанців і Воркуту від Воронежа. Від безнадії я плюю на передовиці і політику партії і два рази в тиждень переказую їм статті з журналу «Навколо світу». Ми обговорюємо футуристичні прогнози і можливість існування снігової людини…

Я знаю, що їм ніколи звідси не вирватися, і брешу їм про те, що, якщо вони захочуть, вони змінять своє життя. Можна поїхати на захід? Можна, можливо. Якщо дуже захотіти. Так, у них нічого не вийде, але неможливо змиритися з тим, що народження в неправильному місці, в неправильній сім’ї перекрило моїм відкритим, чуйним, покинутим учням всі дороги. На все життя. Без найменшого шансу щось змінити. Тому я натхненно їм брешу про те, що головне – захотіти змінити.

Навесні вони набиваються до мене в гості: «Ви у всіх вдома були, а до себе не кличете, нечесно». Першим, за дві години до призначеного часу приходить Льошка, плід залітної любові матусі з невідомим батьком. У Олексія тонке породисте зі східним обличчям з високими вилицями і великими темними очима.  Він невчасно. Я роблю безе. Син ходить по квартирі з пилососом. Льошка плутається під ногами і пристає з питаннями:

– Це що?

– Міксер.

– Навіщо?

– Збивати білок.

– Пустощі, можна виделкою збити. Пилосос-то навіщо купували?

– Пил пилососити.

– Марна трата, і віником можна, – він тицяє пальцем у фен. – А це навіщо?

– Це фен! Волосся сушити!

Очманілий Льошка захлинається обуренням:

– Чого їх сушити-то ?! Вони що, самі не висохнуть ?!

– Льошка! А зачіску зробити ?! Щоб красиво було!

– Пустощі це, Світлано Юріївно! З жиру ви скаженієте, гроші витрачаєте! Підковдр, он – повний балкон напрали! Порошок переводите!

У будинку  хлопця, як і в будинку Івана, немає підковдр. Пустощі це, постільна білизна. А міксер мамці треба купити, руки у неї втомлюються.

Іван не прийде. Вони будуть шкодувати, що Іван не прийшов, з’їдять без нього домашній торт і прихоплять для нього безе. Потім знайдуть ще тисячу і один притягнутий за вуха привід, щоб в черговий раз завалитися в гості, хто по одному, хто компанією. Всі, крім Івана. Він так і не прийде. Вони будуть без моїх прохань ходити в садок за сином, і я буду спокійна – поки з ним сільська шпана, нічого не трапиться, вони – кращий для нього захист. Ні до, ні після я не бачила такого градуса відданості і взаємності від учнів. Іноді сина привоив з садка Іван. У них мовчазна взаємна симпатія.

На носі випускні іспити, я ходжу хвостом за англійкою – вмовляю не залишати Івана на другий рік. Затяжний конфлікт і взаємна пристрасна ненависть не залишають Вані шансів випуститися зі школи.  Іван її люто ненавидить, грубіянить. Я вмовила всіх предметників не залишати Ваньку на другий рік. Олена непохитність, її дратує вовченя-переросток, від якого пахне затхлою квартирою. Умовити Ваньку вибачитися перед Оленою теж не виходить:

– Я перед цією сукою вибачатися не буду! Нехай вона про моїх батьків не говорить, я їй тоді відповідати не буду!

– Ваню, не можна так говорити про вчителя, – Іван мовчки піднімає на мене важкі очі, я замовкаю і знову йду умовляти Олену:

– Олено Сергіївно, його, звичайно ж, потрібно залишати на другий рік, але англійську він все одно не вивчить, а вам доведеться його терпіти ще рік. Він буде сидіти з тими, хто на три роки молодший, і буде ще злішим.

Перспектива терпіти Ваньку ще рік виявляється вирішальним фактором, Олена звинувачує мене в зароблянні дешевого авторитету в учнів і погоджується намалювати річну трійку.

Ми приймаємо у них іспити. Всьому класу видали однакові ручки. Після того як здані твори, ми перевіряємо роботи з двома ручками в руках. Одна з синьою пастою, інша з червоною. Щоб твір потягнути на трійку, потрібно виправити чортову хмару помилок, після цього можна братися за червону пасту. Один з хлопців примудрився протягнути на іспит пером ручку. Іспит не складено – ми не змогли знайти в селі чорнила такого ж кольору. Я рада, що це не Іван.

Їм оголошують результати іспиту. Вони горді. Всі говорили, що ми не, а ми здали! Ви здали. Молодці! Я в вас вірю. Я виконала свою обіцянку – витримала рік. У вересні мені дадуть перший клас. Ті з моїх, хто прийшов вчитися в дев’ятий, під час лінійки віддадуть мені всі свої букети.

Початок дев’яностих. Перше вересня. Я живу вже не в тій країні, в якій народилася. Моєї країни більше немає.

– Світлано Юріївно, здрастуйте! – мене гукає доглянутий молодий чоловік. – Ви мене впізнали?

Я гарячково перебираю в пам’яті, чий це батько, але не можу згадати його дитини:

– Звичайно впізнала, – може бути, по ходу розмови відпустить пам’ять.

– А я ось сестричку привів. Пам’ятайте, коли ви до нас приходили, вона зі мною на ліжку сиділа?

– Ванька! Це ти?!

– Я, Світлана Юріївна! Ви мене не впізнали, – в голосі образа і докір. Вовченя-переросток, як тебе впізнати? Ти зовсім інший.

– Я технікум закінчив, працюю в Хабаровську, збираю на квартиру. Як куплю, заберу всіх своїх.

Він увійшов в дев’яності як гарячий ніж в масло – у нього була відмінна практика виживання і важкий холодний погляд. Через пару років він дійсно купить велику квартиру, одружується, забере сестер і братів і розірве відносини з батьками. Льошка випиває і згине до початку двохтисячних. Кілька людей закінчать інститути. Хтось перебереться до столиці.

– Ви змінили наше життя.

– Як?

– Ви багато всього розповідали. У вас були гарні сукні. Дівчата завжди чекали, в якій сукні ви прийдете. Нам хотілося жити як ви.

Як я. Коли вони хотіли жити як я, я жила в одному з трьох будинків убитого військового містечка поруч із селищем ліспромгоспу. У мене був міксер, фен, пилосос, постільна білизна та журнали «Навколо світу». Красиві сукні я шила вечорами на подарованій бабусями на весілля машинці.

Ключем, який відкриває наглухо закриті двері, можуть виявитися фен і красиві сукні. Якщо дуже захотіти».

Джерело